четвер, 26 листопада 2015 р.

28 листопада - день пам'яті жертв голодомору.

10 фактів про Голодомор
   На думку більшості істориків, причиною виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.  Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померло, за уточненими даними, від 3 до 3,5 мільйона людей. Кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів. Понад 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 рр. геноцидом української нації. Однак це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.                 
            1. Геноцид
  2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Однак серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.При цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української нації" - це "класичний приклад геноциду".      
 Голодомор визнали геноцидом українців 23 державах. Однак слова "геноцид" немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.               
   У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти народу України та людяності". Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.                           
          2. Кількість жертв
  Це число вираховують, порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем смертності.Через брак достовірних демографічних даних того періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до 7,5 і навіть 10 млн. 
 Однак більшість фахівців нині сходяться на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн. У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число 3,9 млн. Серед дослідників також немає єдиної думки щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр. Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями. За підрахунками Снайдера, серед мільйона жертв на території Російської РСР близько 200 000 були етнічними українцями.     
      3. Географія голоду
   У 1932-33 роках масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.                   
  Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців. Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
  "Вивчаючи дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.     
     4. Де не було Голодомору?
 За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.      
    5. Дюранті і перша згадка в пресі.
    Першим про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян. Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр. Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.
    У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа спробував заперечити кореспондент "Нью-Йорк Таймс" у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".  Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду. Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв’ю в Йосипа Сталіна та отримав Пуліцерівську премію за свою діяльність. В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пуліцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.       
           6. Офіційне визнання
  Саме слово "Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод. Із вуст партійного високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року.
  Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.  
 Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів". За словами Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стала бібліотечним раритетом. У 2006 році, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.                          
    7. Натуральні штрафи
 У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання. Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали".    
  87-річна Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.              
  У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються". На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.                                                      
       8. Закон "про п’ять колосків"
  У серпні 1932 року під приводом того, що розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.               
   За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.      
         9. Чорні дошки
  У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.                     
 У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.  Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу. Система "чорних дощок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців.        
            10. Канібалізм
 Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. "Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету. За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
Наша бібліотека також не залишилась осторонь від роковин трагедії голодомору. 28 листопада по місцевому радіомовленню прозвучить радіопередача " Голгофа голодної смерті", яку підготовила і провела бібліотекар Уманської бібліотеки філії №6 Довгань Л.І. Також ви зможете ознайомитися з матеріалами ільострованої книжкової виставки " І плачуть свічки пам'яті".



четвер, 19 листопада 2015 р.

День Гідності і Свободи.

  День Гі́дності та Свободи — свято в Україні, що відзначається щороку 21 листопада на честь початку цього дня двох революцій: Помаранчевої революціїї (2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Є наступником свята Дня Свободи, що відзначалося на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада
  Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 - лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» - йдеться в Указі № 872/2014.
Майдан. Україна. 
Шлях до свободи.

понеділок, 9 листопада 2015 р.

Мова наша - серце наше.

9 листопада наша країна святкує День української писемності та мови.
За православним календарем - це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця - послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія
 Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.
У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України. Українською мовою розмовляють майже 45 мільйонів людей і вона належить до найпоширеніших мов світу.
Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть.
Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу, визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…
Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби.
Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написаний на початку XII століття.
Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих.
  Мова - це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу. (О.Олесь).
Одна вона у нас така -
Уся співуча і дзвінка,
Уся плакуча і гримуча
Хоч без лаврового вінка.
(Т.Шевченко).

  Людина, яка втратила свою мову - неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, "верхньою" свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена. (П.Мовчан).
Коли забув ти рідну мову,
Яка б та мова не була -
Ти втратив корінь і основу
Ти обчухрав себе дотла.
(А.Білоус).

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. (П.Мирний).
  Cловесні формули, якими варто послуговуватись у ситуаціях, що часто повторюються у повсякденні.

 Вітання й побажання:
– Доброго здоров'я!
– Моє шанування!
– Дозвольте Вас привітати!
– Зичу радості, успіхів!
– Дозвольте вітати Вас від імені!
– Наше щире вітання!
– Хай збудуться всі Ваші мрії!
 В день української писемності і мови у бібліотеці - філії №6 відбувся усний журнал "Українська мова - давня і молода",а також була оформлена книжкова виставка "Мова наша - серце наше" в якому взяли участь користувачі бібліотеки.

четвер, 5 листопада 2015 р.

Історична довідка "З Україною в серці".

  6 листопада виповнюється 160 років з дня народження Яворницького Д.І. – українського історика, етнографа, фольклориста, письменника, одного з найвизначніших дослідників історії Запорізького козацтва.
   Дмитро Яворницький (1855, с. Борисівка Дергачівського р-ну Харківської обл. — 1940, м. Дніпропетровськ) — дослідник історії українського козацтва. Багаторічний директор Катеринославського музею ім. О. М. Поля (з 1940 — Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького), дійсний член НТШ й ВУАН, громадський діяч.
  Д.Яворницький був ученим-енциклопедистом. За п'ятдесят років активної наукової та громадської діяльності надрукував понад 120 праць з історії України, Середньої Азії, Росії,видав велику кількість наукових робіт, зібрав багатий фольклорний матеріал, писав повісті сатиричні оповідання, вірші. Фундаментальна «Історія запорозьких козаків» у трьох томах стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого.
  Подвижницьке життя та наукова діяльність відомого історика, археографа, лексикографа, фольклориста, етнографа, письменника та поета Дмитра Івановича Яворницького – яскравий та привабливий приклад самовідданого і безкорисливого служіння своєму народу.
 Людина енциклопедичних знань, різнобічних інтересів, фанатично відданий науці, Яворницький за своє довге життя організував і успішно здійснив безліч археологічних та етнографічних експедицій, подорожей в пошуках пам’яток історії та культури.
 Протягом кількох років Д.І. Яворницький очолював наукову експедицію. Тільки за 1927-1929 роки було знайдено і зареєстровано 36936 різних стародавніх речей, написано більше сотні щоденників, зроблено понад 1000 фотознімків, малюнків та зарисовок. Частину цих знімків історик використав у географічно-історичному нарисі "Дніпрові пороги" (1928р.), в якому вміщено 86 ілюстрацій. У 1929 році з'являється збірка неопублікованих архівних історичних документів під назвою "До історії степової України", що охоплює майже 300 першоджерел за 140 років - від початку ХVIII ст. до середини ХІХ ст. (перший документ датований 11 грудня 1716 року, останній - 5 жовтня 1857 року).
  У 1929 році Д.І. Яворницького обрано дійсним членом Української академії наук.
  До останніх днів свого життя вчений історик не припиняв діяльності, підтримував тісні зв'язки з широкими народними масами.

   Помер Д.І. Яворницький у 1940 році. Свою бібліотеку і рукописи вчений заповів Академії наук УРСР. Невтомність і самовідданість його гідні подиву, а його спадщина належить до кращих надбань культури минулого нашого народу.Тепер Дніпропетровський обласний історичний музей носить ім'я академіка Д.І. Яворницького.
  В будинку, де в 1905-1940 рр. жив вчений, відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. 
  Д.І. Яворницький був фундатором вивчення історії козацтва на Херсонщині. Праці вченого присвячені історії Запорізької Січі і сьогодні є неоціненним джерелом свідчень про славне минуле наших пращурів.
 Д.І. Яворницький був членом багатьох наукових організацій і товариств. У 1886 році його обрано дійсним членом Російського археологічного товариства у Петербурзі, а в 1906 році - Московського археологічного товариства. Учений був членом Полтавської, Таврійської, Псковської, Катеринославської губернських учених архівних комісій, Українського наукового товариства у Києві, Наукового товариства ім.Т.Г. Шевченка у Львові.