"В душі я ставлю світлий парус" Павло Григорович Тичина
поет-символіст
Поет світового масштабу; дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа; хліборобський (селянський) Орфей; бард Центральної Ради.
Народився в с. Піски Чернігівської області в родині дяка. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін.
Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією.
Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом).
Працював у газеті «Нова рада»(1917), у журналі «Літературний вісник»(1918-1919).
Міністр освіти УРСР (1943–1948). Лауреат Сталінської премії (1941). Голова Верховної Ради (1953-1956). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967).
Перший вірш «Блакить мою душу обвіяла» у 1907 р.
У 1911 р. після прослухання вірша Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле..» Коцюбинський заявив: «Серед нас справжній поет».
З другої половини 1920-х р. змушений був писати на замовлення партії влади.
Збірки:
1918 р. «Сонячні кларнети»
1920 р.«Плуг»
1920 р. «Замість сонетів і октав»
1921 р. «В космічному оркестрі»
1924 р. «Вітер з України»
Створив унікальний кларнетизмний стиль.
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду,
Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив
першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла
в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму,
створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм».
Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально
виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети,
метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому,
що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних
кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Відзнаки
Лауреат Сталінської
премії (1941).
Лауреат Шевченківської
премії (1962).
Герой
Соціалістичної Праці (1967).
Кавалер
п’яти орденів Леніна,
Кавалер
двох орденів Трудового Червоного Прапора.
Переклади
Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних
мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з
них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у
творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла
Тичини на українську мову з сорока мов світу.
Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр
Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола
Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид
Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе,
А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I.
Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
Помітне місце серед них посідають також публіцистика,
літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега»,
посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і
досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З
щоденникових записів» та інші).
У творчості Тичини поєднані символізм 20 століття
і бароко 17 століття.
День Соборності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Актувозз'єднання Української народної Республіки й Західноукраїнської НародноїРеспубліки, що відбулося в 1919 році.
22 січня – День Соборності та Свободи України. Боротьба українського народу за соборність своїх земель – одна із важливих сторінок нашого минулого. На відзнаку 95-ї річниці проголошення Соборності України бібліотека підготувала тематичну прес-виставку «Соборна Україна: від ідеї до сьогодення». Основу виставки складають книги та матеріали періодичних видань, світлини, документи, що висвітлюють період діяльності ЗУНР та УНР, а також особливості соборницького процесу доби української революції. Представлені на виставці видання роз’яснюють значення соборності в політичному житті сучасної України. День Соборності та Свободи – це запорука існування неподільної України, це нагадування про те, що сила нашої держави – в нашій єдності. Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.
22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софіївській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.
Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:
«…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»
Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.
22 січня 1919р. у Києві на Софіївській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.
Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від3 січня.
На історичному екскурсі демонструвалась історико-літературна книжкова виставка « Соборність - єдність України», література якої висвітлювала цю історичну подію України.
Народилася
6 січня 1931 року у м. Смілі. Тут пройшло дитинство. Згодом сім’я переїздить до
Західної України. Закінчивши школу зі срібною медаллю, М. Фролова вступила до
Чернівецького університету на факультет російської філології. З чоловіком часто
переїжджає з одного міста колишнього Радянського Союзу в інше.
У
1962 році побачила світ перша книга письменниці «Солнечная Северяния».
У
1972 році, маючи у своєму доробку кілька книг, на запрошення та за клопотанням
М. Негоди переїздить із Грузії до Черкас. Головною любов’ю і великим
притягненням Фролової була рідна земля.
Усі
книги письменниці – про дітей і адресовані дітям. Кожен її твір – то відкриття,
порада, уроки співчуття, роздумів, моралі. Реалії сьогодення глибоко і
професійно, зі знанням психології підлітка розкриває письменниця в одній із
недавно виданих книг «Повісті і оповідання».
Протягом
багатьох років М.Ф. Фролова вела літературний гурток «Пегасик» в Черкаській
обласній бібліотеці для дітей. Своїм мудрим словом вона підносить дитячі душі,
плекаючи нові таланти.
Майя
Фролова – лауреат літературної премії імені Володимира Короленка, член НСПУ.
14
квітня 2013 року письменниця пішла з життя. Похована Майя Флорівна у м.
Черкасах.
Література
М’яч
у піднебессі: повість /Майя Фролова. – Черкаси:[Інтеграл-Техноімпекс], 2008. –
67 с.
Повести
и рассказы /Майя Фролова. – Черкассы: Интеграл-Техноимпэкс, 2007. – 116 с.
Маленькие
повести /Майя Фролова. – Черкассы: Интеграл-Техноимпэкс, 2006. – 92 с.
Де
народився, там і згодився: дітям та дорослим про ностальгію/Майя Фролова.–Черкаси:[Б.в.],2003.–24с.
Сьогодні, 3 грудня, у всьому світі відзначають Міжнародний день інвалідів. Мета цього свята – нагадати громадськості про проблеми, з якими щоденно стикаються інваліди. Міжнародний день інвалідів заснований 1992 року Генеральною Асамблеєю ООН в кінці Десятиліття інвалідів (з 1983 по 1992 рр.) – періоду, коли проблемам інвалідів приділяли підвищену увагу, з метою поліпшити їхнє положення в суспільстві. Міжнародний день інвалідів відзначають щорічно, для того, щоб нагадати громадськості про те, що права інвалідів необхідно дотримувати й забезпечувати їм рівні можливості. Велика кількість людей з інвалідністю щодня стикається з проблемами, які перешкоджають їхній участі в суспільному житті. А крім того, вони часто піддаються дискримінації, не маючи можливості користуватися такими основними правами людини, як права на харчування, освіту, зайнятість, медичну допомогу. Варто зазначити, що людей з інвалідністю тільки в Україні налічується більше 2 мільйонів.
В бібліотеці - філії №6 відбулася бесіда " Навчи своє серце добру", присвячена до Міжнародного дня інвалідів.
На думку більшості істориків, причиною
виникнення в Україні та інших частинах СРСР голоду 1932-33 років стала
примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила
комуністична влада. Від голоду в Україні, відомого як
Голодомор, померло, за уточненими даними, від 3 до 3,5 мільйона людей.
Кількість жертв у всьому Союзі оцінюють до семи мільйонів. Понад
20 країн визнали голод в Україні 1932-33 рр. геноцидом української нації. Однак
це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків.
1. Геноцид
2006 року Верховна Рада офіційно визнала
Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Однак
серед істориків та політиків немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати
Голодомор геноцидом у юридичному значенні цього слова, закріпленому в Конвенції
ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.При
цьому "батько Конвенції про геноцид", доктор Рафаель Лемкін, який
власне і вигадав цей термін, у 1953 році сказав, що "винищення української
нації" - це "класичний приклад геноциду".
Голодомор визнали геноцидом українців 23
державах. Однак
слова "геноцид" немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених
Голодомору.
У резолюції
Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти
народу України та людяності". Документ також містить посилання на
Конвенцію ООН про геноцид.
2. Кількість жертв
Це число вираховують,
порівнюючи смертність у охоплених голодом регіонах з нормальним рівнем
смертності.Через брак достовірних демографічних даних того
періоду чисельність втрат серед українців оцінюють дуже по-різному: від 1,8 до
7,5 і навіть 10 млн.
Однак більшість фахівців нині сходяться
на думці, що прямих жертв Голоду було 3-3,5 млн. За підрахунками
Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, їх було 3,2 млн. У
рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору вказано число
3,9 млн. Серед дослідників також немає єдиної думки щодо загальної
кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр. Деякі іноземні історики
говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них
були українцями. За підрахунками Снайдера, серед мільйона жертв на
території Російської РСР близько 200 000 були етнічними українцями.
3.
Географія голоду
У 1932-33 роках масовий голод
був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі,
на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській,
Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій,
Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
Близько 81% загиблих від голоду в
Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками.
Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців. Дослідники
відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає
національному розподілу сільського населення України.
"Вивчаючи
дані РАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні
люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисока питома
вага загиблих росіян і євреїв у їхній загальній кількості, оскільки вони жили
переважно в містах, де функціонувала карточна система забезпечення
продовольством", - пише історик Станіслав Кульчицький.
4. Де не було
Голодомору?
За даними Станіслава
Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким
влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних
господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому
смертельного голоду на їхніх територіях не було.
5. Дюранті і перша згадка в пресі.
Першим
про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні
1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті
Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною
та Кубанню, розповівши про голод серед селян.Маґерідж засвідчив масову загибель селян,
однак не назвав конкретних цифр. Після першої ж його статті радянська влада
заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни. У березні сенсаційні відкриття Маґеріджа
спробував заперечити кореспондент "Нью-Йорк Таймс" у Москві Волтер
Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від
голоду".Коли про проблему почали
писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від
голоду. Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв
інтерв’ю в Йосипа Сталіна та отримав Пуліцерівську премію за свою діяльність. В
Україні деякі активісти вимагали, щоб Пуліцерівський комітет посмертно відібрав
у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.
6. Офіційне
визнання
Саме слово
"Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських
емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли
лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод. Із вуст партійного
високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987
року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на
урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.
Коли про цю тему почали дискутувати
дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки
"Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів". За словами Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис.
примірників і воно стала бібліотечним раритетом. У 2006 році, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
7. Натуральні штрафи
У селян, які не вкладалися в плани
хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували будь-яке інше
продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним
заходом. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто
приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спочатку каральним
органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися
і за інші продукти тривалого зберігання. Федір Коваленко з села Лютенька
Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932
року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що
було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все
забрали".
87-річна
Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідає, що в
селі досі пам'ятають людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів
харчі.
У грудні 1932 року
другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший
результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і
навіть одноосібник міцно тримаються". На Поволжі та Північному
Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
8. Закон
"про п’ять колосків"
У серпні 1932 року під приводом того, що
розкулачені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають
вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін
запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а
за пом'якшкуючих обставин – 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.
За каральним документом закріпилася народна
назва "закон про п’ять колосків", оскільки винним у розкраданні
державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі
кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150
000 осіб. Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на
1932-33 рр.
9. Чорні дошки
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували
списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не
виконували планів із заготівлі продовольства. На
боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до
"червоних дощок" – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і
санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.
У роки голоду потрапляння
села на "чорну дошку" означало вирок його жителям. Право
вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК
Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами,
формально це була ініціатива знизу. Система "чорних дощок",
окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані –
територіях, де жило багато українців.
10. Канібалізм
Свідки Голодомору розповідають про випадки,
коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. "Цей канібалізм сягнув межі, коли
радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти
власних дітей – це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді
та Стівен Варді з Дюкейнського університету. За деякими даними, за
канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
Наша бібліотека також не залишилась осторонь від роковин трагедії голодомору. 28 листопада по місцевому радіомовленню прозвучить радіопередача " Голгофа голодної смерті", яку підготовила і провела бібліотекар Уманської бібліотеки філії №6 Довгань Л.І. Також ви зможете ознайомитися з матеріалами ільострованої книжкової виставки " І плачуть свічки пам'яті".
День Гі́дності та Свободи — свято в Україні, що відзначається щороку 21 листопада на честь початку цього дня двох революцій: Помаранчевої революціїї (2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Є наступником свята Дня Свободи, що відзначалося на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада
Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 - лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» - йдеться в Указі № 872/2014.
Поет світового масштабу; 
