150 років від Дня Народження М.С. Грушевського(29.09.1866-24.11.1934 )

Я хочу жити, щоб працювати,

страждати і боротись разом з вами”. 

М.Грушевський.

 У кожного роду є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків. До таких велетнів української культури, політичної думки і дій останніх двох століть, безперечно, належав  Михайло Грушевський.

“Батько Грушевський” ( так його називали за часів Центральної Ради) став одним з провідних діячів українського національного відродження в новітній історії України. Багатотомна його “Історія України – Руси” це унікальна пам’ятка української і всеслов’янської культури, невід’ємна складова світової культури взагалі. Неоцінима заслуга Грушевського перед українським народом полягає в тому, що він на величезному архівному матеріалі показав безперервність історії українського народу від часів Київської держави і донедавна, довів, що український народ, як і всі інші слов’янські народи, має своє власне коріння. Українська нація завжди зберігала свою національну культуру та історію. Загалом його перу належить майже дів тисячі праць, в яких історія України просліджується від найдавніших часів до проголошення Української Народної Республіки.

  М.Грушевський був видатним організатором наукової справи на Україні. Він створив Українське наукове товариство в Києві. Редаговані ним різноманітні збірники та серійні видання складають золотий фонд української науки, насамперед історіографії.

  У ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму і тому, хоча ненадовго, але заарештували. Після звільнення, незважаючи на вік та поганий стан здоров'я, вчений багато працював, намагаючись знайти віддушину у науковій праці. Наприкінці 1934 року його не стало. Видатний українець похований на Байковому Цвинтарі у Києві.
 Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу. Пам'ять про нього — вічна, а його наукові праці — невичерпне джерело мудрості.

 

До 150-річчя від дня народження М. С. Грушевського у бібліотеці-філії №6 проведено захід-вшанування великого українця- «Віртуально-історичний круїз по життєвих дорогах Михайла Грушевського.» Для своїх користувачів бібліотекарі Аргатюк Альона Володимирівна та Довгань Лідія Іванівна підготували змістовну інформацію, що стосується біографії видатного історика, та його вагомого внеску у формування української держави. Документальний фільм під назвою " Обличчя української  історії" став візитною карткою на презентації виставки «М.С. Грушевський – Великий українець».  Презентована книжково-ілюстративна виставка - це не тільки вдячна данина поваги до громадського і політичного діяча України, а й прагнення повніше ознайомити читачів з інтелектуальним потенціалом вченого, його життєвим і творчим шляхом. Також запропонували користувачам розглянути питання Всеукраїнського опитування «Михайло Грушевський - український історик європейського значення». 

  «Його постать як політика ще за життя увійшла до історії, але й була, й буде живою та гігантська праця, яку виконав він для українського народу…»

22 вересня День партизанської слави

   22 вересня, у День партизанської слави з почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками. З перших днів війни розпочався опір окупантам. Створювалися і діяли підпільні партизанські органи, які вступали в нерівну битву з ворогом.

Партизан - це особа, яка, не входячи до складу регулярних збройних сил, добровільно бере участь у боротьбі з іноземними загарбниками або в громадянській війні, здебільшого у ворожому тилу, дотримуючись законів і звичаїв війни.

  Партизанський рух виник і поширювався як глибоко народний. Самовіддана вірність Батьківщині, ненависть до ворога і сурова жага помсти перетворили мирних людей в легендарних героїв.

Ефективною формою партизанських дій були рейди у тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців, що було суттєвою допомогою військам. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С. Ковпака, О. Федорова та О. Сабурова. 
  Ми серцем і душею з тими, хто й ці дні боронить нашу свободу на сході України, пам‘ятаємо тих хто віддав і віддає своє життя задля нашого щасливого майбутнього

  Внесок партизанських формувань в загальну перемогу людства над фашизмом просто неоціненний. І День партизанської слави України — лише мала частина того, що може зробити сучасне покоління для людей, які колись належали до партизанських загонів.

  В бібліотеці - філії №6 читального залу експонується книжкова виставка "Партизанськими стежками " запрошуємо всіх бажаючих для ознайомлення і перегляду літератури.

11 вересня -День пам’яті жертв фашизму

 День пам’яті жертв фашизму – це день пам’яті десятків мільйонів людей, які загинули в результаті гігантського нелюдського експе­рименту нацистів. Це мільйони солдатів, яких фашистські та комуністичні лідери зіштовхнули один з одним. Це мільйони мир­них жителів, які гинули під бом­бами, від хвороб і від голоду під час війни.
З 1962 року було прийнято вва­жати кожну другу неділю вересня Міжнародним днем пам’яті жертв фашизму. Цей день був визначе­ний саме у вересні, тому що на цей місяць припадають дві пов’язані з Другою світовою війною дати – день її початку і день її завершення.

Україна входить до числа країн, найбільш постраждалих від фашизму в роки Другої світової війни – як від воєнних дій, так і від військових злочинів. Прямі втрати населення – вбиті та померлі від поранень або голоду, зниклі безвісти – складають понад 8 мільйонів осіб.
 На жаль, сьогодні в ряді країн політики намагаються переглянути підсумки Другої світової війни, і там йде поступове обілення і відродження нацизму. Але важливо пам'ятати, що ідеологія нацизму принесла втрати і руйнування не тільки тим, хто їй протистояв, а й тим, хто її вигодував. І тоді, понад півстоліття тому, величезну нацистську машину вдалося зупинити і зруйнувати. Солдати різних національностей билися пліч-о-пліч і перемогли. І гасло сьогоднішнього пам'ятного дня - об'єднатися, щоб протистояти неофашизму. Міжнародний день пам'яті в кожній країні, яка взяла участь у Другій світовій війні, відзначається не тільки скасуванням розважальних заходів, урочистостей, що випадають на цю дату, але і відвідуванням пам'ятників, меморіалів, кладовищ (у багатьох країнах у цей день прийнято доглядати за безіменними, покинутими, братськими могилами).
Ключовими ознаками фашизму є: культ особистості, зневага до ліберальних цінностей, систематичне нехтування правами людини, однопартійна система, мілітаризм, культ війни та сили, тотальний контроль спецслужб, антисемітизм та ксенофобія, державна пропаганда в ЗМІ, зовнішня агресія. Ці ознаки об’єднують і Третій Рейх у минулому, і пануючий тепер у Росії режим.
 Одним із виявів зазначених ознак у випадку з путінською Росією є її агресія проти України. Українці протистоять цій агресії, але, як і у випадку з фашизмом у середині ХХ століття, протистояти потрібно, об’єднавши сили всього демократичного світу. Єдність перед обличчям ворога має стати усвідомленою необхідністю і є запорукою перемоги.

Міжнародний день грамотності

 Міжнародний день грамотності (International Literacy Day) — один із міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об'єднаних Націй.Традиція щорічно відзначати цей день започаткована рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неграмотності, що відбулася в Тегерані у вересні 1965 року. Саме ця конференція рекомендувала оголосити 8 вересня, дату урочистого відкриття конференції, Міжнародним днем грамотності та святкувати його щорічно в усьому світі.

Писемність — свято для людства, яке досягло вражаючого прогресу в цій галузі, довівши кількість грамотних людей в світі до чотирьох мільярдів. Проте писемність для всіх — дітей, молоді і дорослих — ще не до кінця досягнута мета.

  Незважаючи на помітні успіхи багатьох країн, понад 860 мільйонів дорослих залишаються безграмотними, а більше 100 мільйонів дітей не ходять у школу. Дуже багато дітей, молодих людей і дорослих, охоплених шкільними або іншими освітніми програмами, не відповідають рівню, необхідному для того, щоб їх можна було вважати грамотними в умовах сьогоднішнього світу, який стає усе більш складним.

    Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов’язує людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями.

  Шлях до грамотності, шлях до слова дуже тривалий і непростий. Щоб відчути слово, треба знати, як воно з'явилося, літопис його зростання. Багато народів існує на землі, у кожного своя мова, своя культура. Народи намагаються зберегти слова, в мові, які вже застаріли, дають дорогу новим словам і навіть найменші народи, невеликі племена дбайливо зберігають рідне слово панських і своїх панів.

 До Міжнародного Дня Грамотності в нашій бібліотеці було оформлено книжкові полиці-порад "Щоб не робити помилки - вам допоможуть словники."

160 років від Дня Народження Івана Франка(27 серпня 1856 — 28 травня 1916)

    160 років тому народився видатна особистість, український майстер пера Іван Франко. Іван Франко – одночасно артефакт українського народу й звичайна Людина. Численні кохання, три арешти, багато люблячих дітей, популярність на всю Галичину й Наддніпрянську Україну – все це слугувало крилами письменника, які інколи тягарем тягнули Каменяра донизу.
  Непохитний воїн духу, каменяр, революціонер, на перший погляд-людина міцного душевного гарту, залізної волі, яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття.

Тричі мені являлась любов...

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

      Чогось мов щастя й волі серце прагне...   

   Нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi вiршi збiрки "Зiв'яле листя".
Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив вiдповiдi й розумiння. "Тричi менi являлася любов", – пише поет.
Насправді любов Франкові яв­лялася значно частіше. Василь Щурат – один із його перших біографів і молодших товаришів з часів навчання у Відні – склав список «Любок Франка». Окрім найпершої і найбільшої любові Ольги Рошкевич, тут фігурують її рідна сестра Михайлина, шкільні учительки Ольга Білінська та Юлія Шнайдер (знана за своїм літературним псевдонімом як Уляна Кравченко) та Франкова пізня пасія Ася Шехович. Найбільшими «відкриттями» в цьому списку є дружина його приятеля Болеслава Вислоуха Марія та перша галицька феміністка Наталя Кобринська. Насправді й цей список неповний. У ньому бракує щонайменше ще чотирьох імен. Франкова часта закохуваність була пов’язана з його творчістю. Щурат записав такий діалог між Кобринською і Франком:
– Ви в мені любитесь?
– Я не тільки у Вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати любовні поезії.

Перше кохання

   Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Спочатку Іван Франко навіть не знав, як з нею поводитися. А ще думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично. Відтак перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Однак невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі.
  Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив у батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозицію було прийнято. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатися, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися. Ольга Рошкевич теж кохала Франка. Її останнім проханням було, щоб листи від Франка поклали їй у труну, під голову – як найдорожчий скарб її життя.
   Коли 1879 року Іван Франко сів до тюрми за соціалізм, в очах добропорядних галичан його кохана Ольга Рошкевич була скомпрометована. І тут її руки попросив священик Володимир Озаркевич. З його боку то була жертва: він знав про любов Франка та Ольги, й, по суті, брав її заміж, щоб вона могла вільно бачитися зі своїм коханим.

Писав сам собі листи

   Одна з найромантичніших історій із життя Івана Франка – це його кохання до шляхтянки Целіни Журавської. Дівчину він уперше побачив і закохався в неї за прозаїчних обставин – вона сиділа за касовим віконцем, бо працювала на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав.
Але це не допомогло. Гордовита красуня не могла покохати «русина» з рудим волоссям у вишиваній сорочці, з простими манерами. Ця невзаємна любов мучила Франка багато років. Схиляючись перед своїм ідеалом, поет писав: «Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!»

Жінка ,котра була поруч...

    "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку – мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає Ольгу Хоружинську, в якої за плечима навчання в Інституті шляхетних дівчат, в реаліях студіювання на Вищих жіночих курсах. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.
    Страшенно Ольга його кохала,та коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь задрипаний Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. Родичі організували Ользі поїздку до Львова, аби вона на власні очі переконалася, хто такий Франко, якого всіляко ігнорують, не пускають у сфери, в яких вона звикла жити, бідак, який бореться із життям направо і наліво.Життя Хоружинської теж склалося трагічно. У Львові вона була одинокою. Спілкувалася з тими, з ким товаришував її чоловік. Однак майже всі ці люди ставилися до неї упереджено. Глибоко переживаючи все, що відбувалося не лише у власному житті, а й у житті Франка (зокрема, коли наприкінці ХІХ століття його почали дуже цькувати за статтю "Поет зради", в якій він мовив про подвійну мораль поляків, не дали змоги працювати у Львівському університеті, коли їм перед вікнами виставляли опудала, де писали "Іван Франко" та різні непристойності, коли кожна "патріотка" вважала за обов'язок плюнути в бік Франка, коли їхнього улюбленого сина Андрія вбив камінь, який кинули у Франка), Ольга Хоружинська захворіла психічно. На похоронах чоловіка вона не була, оскільки з психіатричної лікарні вийшла лише 1919 року. Померла одинокою першого тижня окупації Львова. Але єдина з усіх могла сказати: "Саме мене він обрав за дружину"...
   Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.

Буктрейлер "Тричі мені являлась любов"
                   

ФОТОГАЛЕРЕЯ :" ТЕРНИСТИМИ ШЛЯХАМИ ДО СВОБОДИ"

     Згідно з Указом президента України від 23 серпня 2004 року в країні започатковано щорічне святкування Дня Державного прапора.

Синьо-жовтий прапор України 

Це безхмарне небо, синє-синє 

А під небом золотіє нива 

І народ – і вільний і щасливий. 

   Так, саме вільний. Поряд стоять ці два свята зі свят 23 і 24 серпня - День державного прапора і День Незалежності України. Весь народ відзначатиме 25 річницю вільної, воскресаючої, соборної нової України.Це символ нашої боротьби за свободу і незалежність, символ, який об’єднує людей різного віку і професій, наповнює їх патріотичним почуттям обов’язку захищати свою Вітчизну.
  День незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються Минуле і Майбуття України. Минуле має вселяти мудрість. Майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень.
У серцях народу України серпнева блакить неба і жовтогарячий зерновий лан зливаються барвами української державності в символ свободи та праці. Творення історії Батьківщини, її сьогодення і майбутнього — обов’язок кожного з нас, усього народу.
  Сьогодні, як ніколи раніше, це свято висуває перед кожним із нас високі вимоги, спонукає до особливої відповідальності перед собою, своєю країною, прийдешніми поколіннями, оскільки це – найскладніший період сучасної України, бо проливається людська кров, ми потерпаємо від зовнішньої збройної агресії. Такою є ціна за прагнення нашого народу до гідного життя у цілісній, незалежній та процвітаючій європейській державі.
  Це не просто День народження держави. Це свято пам’яті про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, а також день, коли варто думати про день завтрашній, про майбутні покоління, про нашу відповідальність перед історією.

  У вікні нашої бібліотеки було оформлено виставку-вітрину "Прапор свій здіймаєм гордо...", на якій поряд з Державним Прапором були представлені різні матеріали за темою. З цією виставкою міг ознайомитись кожен, хто проходив поблизу бібліотеки.

  До Дня Незалежності України  було представлено книжкову  виставку "Є держава наша Україна і є її невтрачений народ."

105 років від Дня Народження О.І. Радзієвського(1911-1979)

Радзієвський Олексій Іванович народився в селянській сім'ї 13 серпня 1911 року в м. Умані Черкаської області. З 14 років почав трудову діяльність на цегляному заводі, поєднуючи роботу з навчанням. У 1929 році вступає в кавалерійську школу, по закінченню якої у 1931 році був призначений командиром взводу кавалерійського полку. У тому ж році був прийнятий в члени Комуністичної партії Радянського союзу. У 1938 році закінчує Воєнну Академію імені М. В. Фрунзе, і отримує диплом з відзнакою. Перед початком Великої Вітчизняної війни закінчує Військову Академію Генерального Штабу.

    На фронтах Великої Вітчизняної війни − з липня 1941 р. Був начальником штабу 53-ї (потім 4-ї гвардійської) кавалерійської дивізії на Західному і Південно-Західному фронтах. Брав участь в оборонних боях під Москвою, а потім у контрнаступі військ Західного фронту в битві за Москву. З грудня 1941 р. − начальник штабу 2-го гвардійського кавалерійського, а з липня 1942 р. − начальник штабу 1-го гвардійського кавалерійського корпусів, у складі останнього брав участь у боях під Харковом, на Сіверському Дінці, у форсуванні Дніпра, а також у визволенні Києва, Житомира та інших міст.

З лютого 1944 р. генерал-майор О. І. Радзієвський обіймав посади начальника штабу 2-ї танкової армії на 2-му Українському фронті. Армія прославила свої прапори в Умансько-Батошанській наступальній операції в березні− квітні 1944 р., ефектно завершила звільнення Правобережної України (за 20 днів армія з безперервними боями пройшла понад 240 км). Йому довелося планувати дії армії й особисто брати участь у бою за визволення свого рідного міста − Умані. Влітку 1944 р. бився в Білоруській стратегічній операції у складі 1-го Білоруського фронту, в якому разом із армією воював до кінця війни.

   У липні 1944 р., після важкого поранення командувача армії генерала С. І. Богданова, О. І. Радзієвського було призначено виконувачем обов’язки командувача армії. У листопаді 1944 р. за масовий героїзм особового складу та вмілі дії командування 2-га танкова армія отримала гвардійське звання і стала іменуватися 2-ю гвардійською танковою армією. Після повернення генерала Богданова в діючу армію, з 8 січня 1945 р. О. Радзієвський − знову начальник штабу 2-ї гвардійської танкової армії. В останній рік війни добре проявив себе у Вісло-Одерській, Східнопомеранській і Берлінській операціях. У складі 2-ї гвардійської танкової армії брав участь у визволенні польських міст Люблін, Сєдльце, Лукув, Варшава та ін., у штурмі Берліна.

     З липня 1952 р. О. І. Радзієвський командував військами Туркестанського військового округу, з квітня 1953 р. обіймав посаду начальника бронетанкових і механізованих військ Збройних сил СРСР, з травня 1954 р. командував військами Одеського військового округу.

   Нагороджений двома орденами Леніна, шістьма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 1-го ступеня, орденами Кутузова 1-гоступеня, Суворова 2-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, іноземними орденами.

  Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.

75 РОКІВ ВІД ПОЧАТКУ ОКУПАЦІЇ УМАНІ НАЦИСТСЬКИМИ ОКУПАНТАМИ

Після поразки під Корсунем, гітлерівське командування створило досить сильне угрупування в районі Умані, яке протистояло наступаючим радянським військам. Бойові дії на уманському напрямку доводилося вести в надзвичайно важких умовах весняного бездоріжжя. Ключове значення мала танкова битва в районі станції Поташ (Маньківський район), де з обох боків брали участь сотні танків. В результаті запеклих боїв увечері 9 березня радянські танки і мотопіхота увірвалися до Умані. Командував танкістами уродженець Умані генерал О. І. Радзієвський.

    За визволення Черкащини від німецько фашистських загарбників віддали життя понад 120 тисяч воїнів армії і партизанів. 456 учасників визволення краю за подвиги, здійснені на Черкащині, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 22 з’єднання і частини на знак їх видатних перемог були найменовані Черкаськими, 23 – Корсунськими, 20 – Уманськими, 6 – Звенигородськими. На усіх фронтах воювали і наближали перемогу патріоти Черкащини, понад 160 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а І. Д. Черняховський і І. Н. Степаненко – двічі.

Повним кавалером ордена Слави, Героєм Радянського Союзу став І. Г. Драченко. Черкащани билися з ворогом у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Бельгії, Франції, Норвегії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та країн НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗАБУТТЮ: нацистський окупаційний режим на Черкащині (1941–1944) 23 Європи. У вересні 1945 року від імені Радянського Союзу поставив свій підпис під актом капітуляції Японії наш земляк К. М. Дерев’янко  Дорогою ціною заплатила Черкащина, як і весь український народ, за мирне небо над головою. Полягли в боях, померли в госпіталях, загинули в полоні та пропали безвісті 148 119 уродженців Черкащини. Втрати серед партизан та підпільників учасників Опору в інших країнах склали 3912 осіб. Внаслідок військових дій та каральних акцій загинуло 16 450 мирних жителів краю.

  Місцем справжнього геноциду став табір для військовополонених «Шталаг-349», відомий як «Уманська яма». Після того як гітлерівці захопили Умань, вони пристосували під концтабір глиняний кар'єр цегляного заводу. Його площа досягала 10 га, глибина коливалась від 6 до 15 м. Нацисти огородили кар'єр двома рядами колючого дроту, побудували II охоронних веж. Найглибше місце кар'єру також було огороджене дротом. Так у таборі з'явилося два яруси; верхній табір для живих, і нижній – для приречених на смерть. Для охорони використовувалися вівчарки, готові розірвати кожного, хто спробує втекти. Вже на середину серпня 1941 р. в «ямі» було закатовано понад 50 тис. військовополонених.

  Терором і насильством гітлерівці намагались зламати волю в'язнів, залякати їх. Були серед полонених і малодушні, і «продажні», що вислужувались перед катами, виторговували собі життя. Але більшість військовополонених трималася мужньо.

  За останніми даними, у Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському, Житомирському, Уманському, Володимир-Волинському, Кіровоградському, Сиренькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах військовополонених було закатовано близько 1,5 млн. осіб.

   В нашій бібліотеці  була оформлена виставка-нагадування " "Навіки в пам'яті народній"   Про це нам треба пам’ятати, бо то наші батьки, діди, брати і сестри. І земля, полита їхньою кров’ю, - свята для нас земля.

ГОДИНА ДУХОВНОСТІ" ВЕЛИКИЙ ДАР-ХРЕЩЕННЯ"

 28 липня православна церква вшановує рівноапостольного князя Володимира. Це день пам'яті видатного державного і політичного діяча України Володимира Святославовича, який зумів об'єднати землі Київської Русі в єдину могутню державу. У 988 році на землях Київської Русі князь Володимир запровадив християнство як державну релігію.

 Хрещення Київської Русі стало видатною подією не тільки в історії Церкви, але й в історії нашого народу. Воно мало важливі наслідки для нашої країни. Хрещення Київської Русі завершило початий у першому столітті та зміцнений працями слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія багатовіковий процес становлення християнства в нашій давній державі. Для Руської Православної Церкви Хрещення Русі було початком її офіційного існування.

 Християнство створило духовну основу для єдності Давньоруської держави. Вплив Руської Православної Церкви в той період був значним. Руська держава переймала найвищі форми державної організації Візантії. Київська Русь увійшла в родину європейських держав. Якщо говорити про вплив Хрещення Русі на культурне життя нашої країни, то він позначився у всьому. Насамперед Хрещення сприяло розвитку освіти в нашій Вітчизні. Засновувані всюди монастирі ставали центрами не тільки духовного виховання православних людей, але й книжної освіти.

Після прийняття християнства на Київську Русь почали впливати література, політична думка, природничо-наукові погляди і насамперед православне богослов'я Візантії.  Прийняття християнства в 988 р. поставило вимогу придбання для Руської Православної Церкви багатьох службових та церковно-освітніх книг. Християнство дало стимул для розвитку власної писемності на Русі. Усе це дозволило великому князеві Ярославу Мудрому заснувати при Софійському соборі першу на Русі публічну бібліотеку. В ХІ ст. в монастирях Києва й Новгорода писалися літописи про події загальнодержавного значення.

  Отже, прийняття християнства на Русі – акт надзвичайно великої ваги, найголовніше досягнення Володимира Великого.

Важко переоцінити важливість та наслідки тих подій для розвитку Української держави. Саме з хрещенням Русі на наших землях починає утверджуватися істинна духовність, виникає державність, яка була однією з найбільш потужних, великих і розвинених цивілізаційних складових Європи у Х столітті.

 Сьогодні це свято об’єднує нас навколо справжньої духовної радості та національної ідеї. Воно є важливим етапом очищення суспільства й поваги до вічних цінностей нашої історії. Це свято, яке духовно об´єднало українців, живить нашу віру у мир та добро на землі.

 Вітаємо всіх з державним святом – Днем хрещення Київської Русі та від щирого серця бажаємо, щоб це свято примножувало добробут в кожному домі, давало здоров’я на багато мирних і щасливих років.

Нехай Господь оберігає нас, наш рідний край та нашу державу!
   

400 РОКІВ УМАНІ

"Місто в якому я живу"

    Точний час заснування міста Умань невідомий, проте є гіпотеза, що датувати цю подію можна ХІ-им століттям. 

  Офіційно назва «Умань» вперше згадується в судовому документі 1616-го року.

Поблизу Умані археологи виявили кургани скіфської доби. За свідченням літописця Іпатія (922 рік), територію сучасної Уманщини населяли уличі. У них було 318 міст і проживали вони на території від берегів Дніпра до Південного Бугу.

  Під час монгольської навали Уманщина входила в Брацлавську "тьму": на них були поділені землі Київської Русі для зручного збирання данини.

З кінця ХІ століття на півдні Уманщини кочували половці (кумани). Науковець Г. П. Бевз переконаний, що назва міста пов'язана саме з племенем куманов. Куманом - Куманом - Гумань - Умань.

    У 1629 році в місті налічувалося 1 067 димів (будинків).

Історики стверджують, що вже в 1576-му році серед інших козацьких полків був і Уманський полк.

   В період національно-визвольної війни (1648-1657 рр.) Під керівництвом Богдана Хмельницького уманське козацтво було складовою частиною військ Богдана, а Уманський полк - одним з найчисленніших.

Під час першого і другого походів на Молдавію в Умані двічі побував Богдан Хмельницький.

У липні 1669-го тут відбувся козацька рада, яка обрала гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, який очолював полк ще за Богдана Хмельницького.

 З 1669-го по 1674 рік Умань була тимчасовою столицею Правобережної України. Повітря цього краю завжди наповнював дух свободи. Тому закономірно, що проти польського гніту в особі шляхти і католицького духовенства час від часу відбувалися повстання (1 737, 1749, 1 750 рр.). Апогеєм цієї національно-визвольної боротьби стало повстання 1768 року, яке очолює запорізьким козаком Максимом Залізняком та уманським сотником Іваном Гонтою, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина" і якому великий Тарас Шевченко присвятив поему "Гайдамаки"

 Як не дивно, але декабристський повстання в Санкт-Петербурзі в 1825 році теж має дотичну з Уманню. Саме тут заарештували генерала С.Г. Волконського, який координував переговори і зв'язку між Південним і Північним товариствами.

Квартирував у місті легендарний Григорій Котовський зі своїм військом.

 Тут жила відома жінка Надія Суровцева - письменниця, активна учасниця бурхливих революційних подій в Україні початку минулого століття, за що 30 років її життя забрали сталінські табори і яку реабілітували в 1957 році на прохання Павла Тичини, Остапа Вишні та Миколи Бажана - теж уманця.

В районі Умані, захлинаючись кров'ю, в пекельне літо 1941 року, героїчно билися в оточенні 6-я і 12-я радянські армії, стримуючи фашистський наступ на Київ і далі на схід. Відомий поет і письменник Євген Долматовський, який був учасником тих трагічних подій і полоненим зловісної "Уманської ями" - табору для військовополонених, описав те пекло в книзі "Зелена арка" ( "Зедена брама").

Під час відступу в березні 1944 року фашисти майже повністю зруйнували місто.   Продовженням стрімкого наступу наших військ після знаменитої Корсунь-Шевченківської битви стала відома Умансько-Ботошанська операція.

   Ось які події нанизані на нитку історичної пам'яті древньої Умані. За її вулицями ходили Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Котляревський, Василь Симоненко, Володимир Даль (автор "Тлумачного словника живої великоросійської мови"), Юрій Смолич та багато інших.

 Уманчани пишаються земляками, відомими військовими двічі Героєм Радянського Союзу генералом армії І.Д. Черняховським, Героєм Радянського Союзу А.І. Радзієвським, генерал-лейтенантом К.Г. Дерев'янко, який підписав акт беззастережної капітуляції Японії у вересні 1945 року.

   Знаковою подією в процесі перетворення цього міста в туристичний стало створення в 2005 році Державного історико-архітектурного заповідника "Стара Умань".                                        

 Крім чуда України "Софіївки"гостей Умані, звичайно ж, зацікавлять експонати міського історичного музею та його філій, картинної галереї, пам'ятники Тарасу Шевченку, І.Д. Черняхівському, пам'ятні знаки в "Уманській ямі" і Сухої балки, в якій гітлерівці розстріляли десятки тисяч уманчан і зокрема євреїв.

    З представниками цього народу пов'язане ще одне пам'ятне місце: в Умані знаходиться могила рабина Нахмана - святого брацлавських хасидів - однієї з течій іудаїзму.Щоосені на могилу ребе приїжджають тисячі хасидів з більш ніж 25 країн світу. Мальовничі вулиці Умані потопають у зелені, ваблять затишком старовинних будівель і нових будинків-красенів. Центральні вулиці з вимощеними плиткою тротуарами, облаштованими зупинками, десятками магазинів, офісів, банків, кафе, барів органічно доповнюють старовинний колорит міста.На щорічне свято - день народження Умані, яке відзначається в першу суботу жовтня, - в місто приїжджають гості не тільки з України, а й з поріднених: Ромії-сюр-Сен (Франція), Девіс (США), Мілфорд (Англія), Хаапсалу (Естонія), Гнєзно іЛаньцут(Польща).

60 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ШОВКОШИТНОГО

  Володимир Шовкошитний – людина дії, людина чину. Народився 16 липня 1956 року у с. Світанок Переяслав-Хмельницького району Київської області. 

  Володимир Шовкошитний – український поет, прозаїк, публіцист, громадський, політичний та державний діяч, доктор філософії в галузі політології, народний депутат України 

І скликання, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, президентМіжнародної організації «Союз Чорнобиль»(1990–2003),. один із засновників 

Української екологічної асоціації«Зелений світ». А ще це людина, яка приймала саму активну участь у перепохованні Василя Стуса, приймала участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Був керівником управління з виховної роботи Міжреґіональної академії управління персоналом. 

  Володимир Шовкошитний відомий ще як письменник та сценарист. Він автор поетичних збірників «Эхо апреля», «Жорстоке свято», «Фантомний біль», «Занедбаний рай», «Торкнутися небес» прозових книг «Тяжкий хрест», «Герої народжуються на могилах героїв», «Кров свята», музичних альбомів «Фантомний біль», «Занедбаний рай», «Барди Чорнобиля».Володимир є автором сценарію фільму «Хрест» та співавтором фільмів «Поріг», «Просвітлої дороги свічка чорна» та «Чорнобиль, трагедія і надія» 

    В читальному залі бібліотеки була оформлена виставка -дегустація  однієї книги "Кров -свята"

  Епопея-трилогія знаного українського письменника й державника Володимира Шовкошитного «Кров — свята» неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань. А заодно і вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців. Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону». Дуже український. І дуже європейський. ­Автор ніби застерігає нас з вами, європейців: якщо течія Ґольф­стриму уповільниться — на нашу Європу чекають люті морози, а весь світ ніколи вже не буде таким затишним для життя.Скільки б не з'являлося цікаво-доказових історичних дослі­джень, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика. Для такого зрушення замало кількох вершинних творів, а тим більше відверто попсової пригодницької писанини на задану тему. Аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію брехні чи напівправди в умовах браку часу на їхнє масове осмислення повинен з’явитися твір, котрий замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену. Саме таким виглядає історична епопея Володимира Шовкошитного, трилогія «Кров — свята».