21 лютого - Міжнародний день рідної мови.

   "Шануймо друзі, рідну мову - культури нашої основу!"

  Міжнародний день рідної мови відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності» було оголошено під час 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня - 17 листопада 1999 року в Парижі.

 Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення,ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.

 Щорічне відзначення цього дня використовується для скерування уваги на меншини з менш аніж 10.000 особами, котрі активно розмовляють рідною мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у забуття. Багато мов, котрими розмовляють менше 100 осіб не задокументовані.

• Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на існування, право на майбутнє. Не ухиляйся від цієї боротьби!

• Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національного самоутвердження і діяльності в ім’я народу.

 • Маєш нагоду бути борцем за свій народ – будь ним!

• Володіння рідною мовою – не заслуга, а обов’язок патріота.

• Розмовляй рідною мовою – своєю і свого народу: скрізь, де її розуміють, з усіма, хто її розуміє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привілеїв, лукавої похвали – це зрада свого народу.

• Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.

• Сім’я – первинна клітина нації. Щоб вона не мертвіла і не відпала від національного організму, її має живити культ рідної мови. Тому розмовляй у сім’ї мовою своєї нації. Не вмієш – учись. Прищеплюй дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу.

• Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову.

• Ніколи не зупиняйся у вивченні рідної мови. «Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж – рідну – треба вчити ціле життя» (Вольтер).

• У твоїй хаті завжди мають бути українські книжки, журнали, газети. Не забудь і про дитячі видання. Хай звучить у твоїй хаті українське слово з теле- і радіоприймачів.

• Не будь байдужим до найменших виявів обмежень чи зневаги української мови. Стався до інших мов так, як би ти хотів, щоб ставились до твоєї рідної мови.

• Пам’ятай: найкращі вчителі мови для дітей – це мати і батько.   
• Незнання рідної мови не звільняє тебе від обов’язку і не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої діти і внуки мали можливість знати і користуватися мовою свого народу.

• Вивчай інші мови. Це дасть можливість не тільки оволодіти ключами до скарбниць духовності інших народів, а й об’єктивно оцінити свою мову, її сильні та слабкі сторони. «Хто не знає чужих мов, той нічого не відає про свою власну» (Й. В. Гете).

• Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження і розвитку рідної мови, сприяти тому, щоб вона зайняла гідне місце серед авторитетних мов світу.

• Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо. В ім’я нашого народу, в ім’я найвищих ідеалів людства – свободи і справедливості.

З нагоди Міжнародного дня рідної мови 19 лютого було проведено урок-бесіда" Шануймо друзі, рідну мову - культури нашої основи!", на якому бібліотекарі Уманської бібліотеки філії №6 обговорювали питання історії української мови, розглянули причини виникнення української діаспори, її культурно-освітню діяльність.

  Цікавою була дискусія щодо питання «Чи модно серед молоді розмовляти українською мовою?» Для людини такого віку дуже важливо не відставати від трендів сезону. Тому схильні й до плагіату – роблять так, як інші, не задумуючись, правильно це чи ні. Це модно, так роблять усі, чому б і мені не спробувати. Про те, що мають робити інші, можна ще довго розмовляти, але все залежить від самої людини! Людина має вкладати в розвиток рідної мови власні сили! Тому кожен сам повинен плекати в собі патріота власної мови! Якщо кожен зробить свій маленький вклад в пропаганду української мови, то вже буде зроблено дуже і дуже багато!

До річниці героям Майдану!

Борцям за Україну!

Вони вмирали, щоб ми жили,

За наше майбутнє життя віддали,

Боролись за мир в нашій Україні,

Щоб всі ми жили, як єдина родина.

Хто, як не ми, і коли, як не зараз?-казали,

І всі на Майдані відважно стояли. 

Ми переможем!- скрізь чути слова, 

Хочем для Вкраїни мирного життя.

Та цілився снайпер в невинних людей, 

На віки він закрив сотню очей...

В лютневі дні, в нерівнім бою, 

За України кращу долю, 

За наше краще майбуття.

Небесна Сотня полягла. 

І зі сльозами на очах, 

Зміцною вірою в серцях, 

Ми Бога молимо щодень.

За мир і спокій для людей.

14 лютого - День святого Валентина.

 СЕРЦЯ СКОРЯЮТЬСЯ КОХАННЮ...

Кохання славетних письменників у       листах і в житті. 

Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом:

 «Жити — спішити треба, 

кохати — спішити треба». 

Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці: 

Для кохання в нас часу мало, 

Для мовчання — у нас віки. 

 У творчості поета значне місце посідає лірика. Звичайно, чимало таких віршів пов’язано з коханням, яке спалахувало в серці молодого поета. Згадаймо рядки:

"Як я люблю — давать не буду звіту, 

Переді мною два десятки літ, 

І в мене серце, мов несамовите, 

Вистукує любов у білий світ".

Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею "без тями втріскався в одну милу дівчину", та незабаром захоплення згасло. А жага любові клекотіла:

"Хочеш — хмари для тебе розвію? 

Хочеш — землю в дощах утоплю? 

Тільки дай мені крихту надії, 

Тільки тихо шепни — люблю..."

 І нарешті написано вірш "Вона прийшла".

Вона прийшла, непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.                 
       Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.     Вона прийшла, заквітчана і мила, 

І руки лагідно до мене простягла, 

І так чарівно кликала й манила, 

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

     Хто ж вона, ця обраниця, муза поета? Ще зі студентських літ приятелював Василь зі Станіславом Буряченком, потім разом працювали у "Черкаській правді" і... обоє закохалися в одну дівчину. Ось як розповідає про це Станіслав  у книжці про свого друга "Крізь болотну тишу — до весняного грому". "У той час кур’єркою в "Черкаській правді" працювало молоденьке вродливе дівчисько, на котре ми накинули оком Люсею звали. Та, очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію:

 Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь.

Та коли ж ти встиг! Хто вона? Люся наша. Коли я признався їй у коханні, то казав: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Пора, мабуть, і тобі, Чигиринський полковнику... Не все ж по танцюльках бігати...                                                                         Малюсі

Нехай слова ці скучні і бездарні, 

Та як мені не написати їх — 

Я в них прийду до скромної друкарні 

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати, 

Брехати, що не холодно мені, 

Твої нечутні кроки впізнавати 

В морозній монотонній тишині,

І цілуватися в провулку до безтями... 

Чого б тепер я тільки не віддав, 

Щоб тільки знову все було так само, 

Як я у вірші цьому пригадав.

   Над сорок літ, як одійшов у вічність Василь Симоненко. Але ж мов далека згасла зоря ще й ще світить людям, так і поетичне слово витязя української поезії бентежитиме думки і серця, як ось і ці рядки:

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного: 

Стуку серця дорогого біля серденька мого, 

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі, 

Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І минуле зло розтане, ніби привиди сумні, 

І лице твоє кохане буде сяяти мені.

Коли б тобі бажав я сліз, і муки,

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував Твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити, 

З тобою б розквитався без жалю: 

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю!

 


  Я закоханий палко,
  без міри 

у небачені вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу, 
кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім'я
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто - отак без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе.

Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала. 

До вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав.

26 років тому, 15 лютого 1989 року, остання колона радянських військ була виведена з Афганістану.

Таким чином закінчилась більш ніж дев`ятирічна військова інтервенція Радянського Союзу в сусідню державу, в якій і сьогодні ще тривають збройні заворушення.

Захищати революцію 1979 року в Демократичній республіці Афганістан (ДРА) були направлені понад 150 тисяч українців. Більше трьох тисяч із них загинули під час цієї війни, вісім тисяч повернулися в Україну поранениним або інвалідами, близько 60 вважаються полоненими і без вісті зниклими.

Уже дома, від ран, хвороб і самогубств померли більше 4 тисяч українських "афганців".

Всього за 9 років війни в Афганістані загинуло понад 14 тисяч радянських солдат, більше 30 тисяч з них були поранені; з афганського боку втрати були ще жахливіші — біля 1.5 мільйона загиблих і майже 5 мільйонів біженців, що знайшли притулок в сусідніх Пакистані та Ірані.

Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій громадянський обов’язок, залишалися вірними присязі до кінця

В Україні цей день офіційно відзначається відповідно до Указу Президента України № 180/2004 від 11 лютого 2004 року і має назву "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав".

Виставка - нагадування "Солдати чужої війни" (До вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав).Уманська бібліотека - філія №6.

З днем народження!

Директора Уманської ЦБС Заярну Людмилу Федорівну вітаємо з днем народження!!!

Минули, наче мить, десятки літ,

 Вони — як дощик по тоненькій шибці, 

Вони — як ніжний яблуневий цвіт, 

Вони — як тонкі струни в першій скрипці,

 Тож хай той цвіт повік не обліта,

 Нехай струна співає, а не рветься, 

Хай доля не скупиться на літа, 

Хай Божа благодать панує в серці.

 Нехай життя квітує буйним цвітом, 

І день народження приходить знов і знов,

 А доля хай дарує з кожним роком, 

Міцне здоров’я, щастя і любов!

З повагою колектив бібліотеки - філії №6.

Крути - негасима пам'ять!

 

 Бій під Крутами — бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.                         Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді. Особливо вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 людей були ними страчені. На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти». Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. 2006 року на місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну гривню.

    В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.

   Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

В бібліотеці - філії №6 була проведена інформаційна година в пам`ять загиблих під Крутами.

25 січня - 390 років від дня народження Марусі Чурай.

Ця дівчина не просто Маруся. 

Це голос. 

Це пісня. 

Це душа!

ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ
Ой  не  ходи,  Грицю,  та  й  на  вечорниці,
Бо  на  вечорницях  дівки  —  чарівниці.
Котра  дівчина  чари  добре  знала,
Вона  ж  того  Гриця  та  й  причарувала.
Інша  дівчина  чорнобровая,
Та  чарівниченька  справедливая.
У  неділю  рано  зіллячко  копала,
А  у  понеділок  переполоскала,
Як  прийшов  вівторок  —  зілля  ізварила,
У  середу  рано  Гриця  отруїла.
У  четвер  надвечір  Гриценько  помер,
А  прийла  п'ятниця  —  поховали  Гриця.
—  Нащо  ж  ти,  доню,  Гриця  отруїла?
—  Ой  мати,  мати,  жаль  ваги  не  має:
Нехай  же  Грицько  двоїх  не  кохає!
Нехай  він  не  буде  ні  тій,  ні  мені,
Нехай  дістанеться  сирій  землині.
Оце  тобі,  Грицю,  за  теє  заплата  -
З  чотирьох  дощок  темная  хата… 

   Більш як 390 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».
 Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.
  Вічна тема кохання, зради і помсти хвилює і бентежить наші душі, як хвилювала душі наших далеких предків століття тому. Чарівна мелодія і високе поетичне слово огортають слухача смутком і співчуттям до бідного Гриця і до дівчини, яка його згубила, до скороминущості й трагічності такого короткого і такого солодкого людського життя.
   Маруся Чурай народилась у 1625 році, її батько козацький урядник Гордій Чурай як один з провідників антипольського повстання 1637 р. був страчений у Варшаві. Маруся залишилась сиротою і разом з матір’ю Горпиною Чурай жила в Полтаві. Саме в Полтаві й розкрився її дар поета-піснетворця.
Маруся була надзвичайно музикальною і володіла рідкісної краси голосом. Вона імпровізувала як слова, так і мелодії до своїх пісень, які за короткий час заспівала вся Україна. Особисте життя Марусі не склалося. В неї був закоханий значковий товариш козак Іскра, але Маруся полюбила свого молочного брата, теж козака Полтавського полку Грицька Бобренка. Це кохання закінчилось трагічно. Мати Гриця мріяла оженити свого сина на дочці впливового і заможного осавула Федора Вешняка Галі. Незважаючи на палку любов Гриця і Марусі, Гриць підкорився волі матері й оженився на Галі Вешняк. Маруся намагалася покінчити життя самогубством, але її врятували.   Після цього життя Марусі стало нестерпним. Зустрівши одного разу Гриця на вечорницях, Маруся запросила його до себе. Смертельний напій був вже готовий. Отруївши Гриця, Маруся не приховувала свого злочину, її було засуджено до страти. Під час виконання смертного вироку в Полтаві з’явився вершник з універсалом Богдана Хмельницького про помилування Марусі. Це був козак Іскра. Марусю звільнили з- під варти. Через рік вона померла в одному з жіночих монастирів.