Пам'ятні дати березня.

  Щорічний фестиваль французької культури в Україні. Кожного квітня фестиваль пропонує різноманітну програму в сфері образотворчого мистецтва, кіно, літератури та інших галузей культури. «Французька весна» відбувається у Києві та в багатьох інших містах України - Дніпропетровську, Донецьку,
Харкові, Львові та Одесі.

«Французька весна» проводиться Французьким культурним центром, Альянс Франсез і Посольством Франції в Україні з 2004 року. Фестиваль традиційно включає різноманітну кінопрограму (Фестиваль допрем'єрних показів, ретроспективи і нічний марафон короткометражного кіно «Довга ніч короткого метра», зустрічі з майстрами французького кіномистецтва), театральні вистави, концерти музичних колективів, художні виставки тощо.

Цього року виповнюється 20 років дипломатичних відносин між Україною та Францією. І програма фестивалю насичена подіями, які певною мірою стосуються обох країн.
Словом, протягом майже цілого місяця українських поціновувачів французького мистецтва чекає безліч цікавих проектів, вистав і зустрічей з відомими діячами культури. І, безсумнівно, все це організовано не тільки заради задоволення глядачів, але з метою розширення культурних можливостей і нових зв’язків між обома країнами. Хоча час для цього, може, і не дуже вдалий: неспокійний і економічно нестабільний. Ймовірно, тому французький посол Ален Ремі назвав нинішню «Французьку весну» в Україні «прекрасною авантюрою». Втім, постійні шанувальники цієї події, що живуть в Україні, жодних сумнівів щодо його успіху не мають, тому з нетерпінням чекають: коли ж повіє свіжим подихом «Французької весни».

        175 років від дня народження Еміля Золя.

Ліна Костенко – голос епох. Минулої і теперішньої !

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетка закінчила середню школу.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості. Вона — одна з тих письменників, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».

Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. її прикметною рисою є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... 
 Значущість поезії Ліни Костенко полягає в сутності самої поетеси, яку вона визначила так: «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність».

***Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі...

***Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас... 

***Жах не в тому, що щось зміниться, - жах у тому, що все може залишитися так само.

***Нашим би діячам повчитися, чий мозок залубнів у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих. Вони вибірково – хто правильно поліг, хто неправильно. Хто за ту Україну, а хто не за ту. 

***Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

***Мудрість мужчини - промовчати, коли говорять стихії.

***Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей...

Бібліоґрафія: 

Л.Костенко. Проміння землі, 1957. 
Л.Костенко. Вітрила, 1958. 
Л.Костенко. Мандрівки серця, 1961. 
Л.Костенко. Зоряний інтеграл, (знята з друку). 
Л.Костенко. Княжа гора (знята з верстки). 
Л.Костенко і А.Добровольський. Перевірте свої годинники. Кіносценарій. 1964 р. 
Л.Костенко. Над берегами вічної ріки. 1977. 
Л.Костенко. Маруся Чурай. Роман у віршах, 1979. 
Л.Костенко. Неповторність, 1980. 
Л.Костенко. Сад нетанучих скульптур, 1987. 
Л.Костенко. Бузиновий цар, 1987. 
Л.Костенко. Вибране, 1989. 

Л.Костенко. Берестечко. Роман у віршах. 1999.

21 березня – день весняного рівнодення у північній півкулі – був обраний як символ оновлення природи і творчого характеру людського духу.                                                     Всесвітній день поезії був заснований на 30-й сесії генеральної асамблеї ЮНЕСКО, що відбулася у Парижі в 1999 році. Згідно з рішенням ЮНЕСКО, основною метою святкування є заохочення мовного розмаїття та підтримка мов, які зникають, за допомогою поезії.

Крім того, цей День покликаний сприяти розвитку поезії, поверненню до усної традиції поетичних читань, викладанню поезії, відновленню діалогу між поезією та іншими видами мистецтва, такими як театр, танці, музика, живопис, а також заохоченню видавничої справи та створенню у засобах масової інформації позитивного образу поезії як справді сучасного мистецтва, відкритого людям.

Вважається, що перший поетичний твір був написаний у 23 столітті до нашої ери. Це вірші-гімни аккадської принцеси і верховної жриці, відомої як Енхедуанна. Гімни Енхедуанни вважалися священними.

Віршована форма аж до епохи Відродження шанувалася в Європі як одна з основних умов краси і була практично єдиним інструментом перетворення слова на мистецтво.

До цих пам'ятних дат в бібліотеці - філії №6 було підготовлено книжкові виставки.

10 березня - день визволення міста Умані від фашистських загарбників.

Сторінками героїчних подій!

   10 березня виповнюється 71 рік з часу визволення Умані від німецько-фашистських загарбників. 10 березня 1944 року завдяки самовідданості та героїзму радянських воїнів  місто Умань було звільнено від фашистських загарбників, і цей день став знаковим в історії нашого міста. 

  Історія війн не знала більш широкої за своїм розмахом і складністю в оперативному відношенні операції, яка була здійснена в умовах повного бездоріжжя і весняного розливу рік. Військова операція, в ході якої було визволено місто, отримала назву «Умансько - Ботошанська», назавше ввійшла в історію.

  Місто Умань було опорною базою німецьких військ, тут концентрувались крупні сили ворога, в основному 8–ї німецької армії. За наказом німецького командування Умань оголосили «Фортецею», яку наказували утримувати навіть у випадку оточення. Гітлерівці встановили вогневі точки на дахах будинків, у підвалах, на вулицях, на околицях міста розташували важку артилерію – чинили сильний опір радянським військам.

    Вони визволяли Уманщину, вклонімося їм до землі: Вержановський Анатолій Петрович, Горенко Василь Парентійович, Кащенко Павло Максимович, Литвиненко Марія Олександрівна, Недбайло Ганна Миколаївна, Недбайло Іван Іванович, Пудрик Леонід Мойсейович, Солодовников Віктор Володимирович, Сурков Олександр Романович.

  Війна – діло жорстоке. Ми назвали її Великою, тому що великою була наша мужність і великий гнів. Ми назвали іі Вітчизняною, тому що захищали свою Вітчизну – найдорожче, що у нас є.

  Нехай злагода і добробут панують у кожній оселі, адже одвічне прагнення України до миру, свободи, кращого життя є непереможною.

 Отже, щоб до будь - кого з нас в дім не прийшла біда, щоб не погасли ніколи сонце, воля, світло на кращій з планет Скажемо війні:  

  НІ! НІ! НІ!

В бібліотеці філії №6 відбулася година пам'яті     
"Сторінками героїчних подій" присвячений 71 річниці визволення міста Умані від фашистських загарбників. В якій приймали участь активні користувачі бібліотеки і учні школи №10

Щодня Україна зазнає неповторних втрат. 
Читаючи новини в інтернеті, переглядаючи теленовини і читаючи пресу, ми вже просто не встигаємо запам'ятовувати імена тих, хто поклав своє життя на сході, захищаючи Україну від бойовиків. 

І хочеться запитати - Навіщо та війна?

Навіщо та війна?

Навіщо та війна? Навіщо кров братів нам проливати? Навіщо матерям бійців страждати? Навіщо та війна? Що хочемо ми з вами довести? Ми силой міряємось, мов діти. Невже не можна в злагоді та мирі жити? Що хочемо ми з вами довести? Війна, безжалісна війна... Гарматний постріл, кулі, кров, Вже тисячі в могилу кинула вона. А ще не все! Бо гинуть хлопці знов і знов. Пройдуть роки... Вестиме мати дівчинку одну Через село, яке попало під війну. І згадуючи пулі свист, залпи гармат і ті руїни Мати заплаче й скаже донці: "Ось тут твій батько і загинув"... Хіба ми прагнемо щоб наші діти Дивились зі сльозами на сімейне фото? Та клали біля пам'ятника квіти, Згадуючи, шопенівські, траурні ноти? Давай замислимось над цим, мій брате. Подумайте, будь-ласка, люди, Чи варто далі воювати? Адже життя одне, і іншого - не буде!

З 8 березням!

21 лютого - Міжнародний день рідної мови.

   "Шануймо друзі, рідну мову - культури нашої основу!"

  Міжнародний день рідної мови відзначають щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності» було оголошено під час 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня - 17 листопада 1999 року в Парижі.

 Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення,ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи. Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.

 Щорічне відзначення цього дня використовується для скерування уваги на меншини з менш аніж 10.000 особами, котрі активно розмовляють рідною мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у забуття. Багато мов, котрими розмовляють менше 100 осіб не задокументовані.

• Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на існування, право на майбутнє. Не ухиляйся від цієї боротьби!

• Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національного самоутвердження і діяльності в ім’я народу.

 • Маєш нагоду бути борцем за свій народ – будь ним!

• Володіння рідною мовою – не заслуга, а обов’язок патріота.

• Розмовляй рідною мовою – своєю і свого народу: скрізь, де її розуміють, з усіма, хто її розуміє. Не поступайся своїми мовними правами заради вигоди, привілеїв, лукавої похвали – це зрада свого народу.

• Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.

• Сім’я – первинна клітина нації. Щоб вона не мертвіла і не відпала від національного організму, її має живити культ рідної мови. Тому розмовляй у сім’ї мовою своєї нації. Не вмієш – учись. Прищеплюй дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу.

• Допомагай кожному, хто хоче вивчити українську мову.

• Ніколи не зупиняйся у вивченні рідної мови. «Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж – рідну – треба вчити ціле життя» (Вольтер).

• У твоїй хаті завжди мають бути українські книжки, журнали, газети. Не забудь і про дитячі видання. Хай звучить у твоїй хаті українське слово з теле- і радіоприймачів.

• Не будь байдужим до найменших виявів обмежень чи зневаги української мови. Стався до інших мов так, як би ти хотів, щоб ставились до твоєї рідної мови.

• Пам’ятай: найкращі вчителі мови для дітей – це мати і батько.   
• Незнання рідної мови не звільняє тебе від обов’язку і не позбавляє права боротися за неї, за те, щоб твої діти і внуки мали можливість знати і користуватися мовою свого народу.

• Вивчай інші мови. Це дасть можливість не тільки оволодіти ключами до скарбниць духовності інших народів, а й об’єктивно оцінити свою мову, її сильні та слабкі сторони. «Хто не знає чужих мов, той нічого не відає про свою власну» (Й. В. Гете).

• Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження і розвитку рідної мови, сприяти тому, щоб вона зайняла гідне місце серед авторитетних мов світу.

• Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродження української мови, державності, нації. За нас цього ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Не перекладаймо цього тягаря на плечі своїх нащадків, бо може бути запізно. Діймо. В ім’я нашого народу, в ім’я найвищих ідеалів людства – свободи і справедливості.

З нагоди Міжнародного дня рідної мови 19 лютого було проведено урок-бесіда" Шануймо друзі, рідну мову - культури нашої основи!", на якому бібліотекарі Уманської бібліотеки філії №6 обговорювали питання історії української мови, розглянули причини виникнення української діаспори, її культурно-освітню діяльність.

  Цікавою була дискусія щодо питання «Чи модно серед молоді розмовляти українською мовою?» Для людини такого віку дуже важливо не відставати від трендів сезону. Тому схильні й до плагіату – роблять так, як інші, не задумуючись, правильно це чи ні. Це модно, так роблять усі, чому б і мені не спробувати. Про те, що мають робити інші, можна ще довго розмовляти, але все залежить від самої людини! Людина має вкладати в розвиток рідної мови власні сили! Тому кожен сам повинен плекати в собі патріота власної мови! Якщо кожен зробить свій маленький вклад в пропаганду української мови, то вже буде зроблено дуже і дуже багато!

До річниці героям Майдану!

Борцям за Україну!

Вони вмирали, щоб ми жили,

За наше майбутнє життя віддали,

Боролись за мир в нашій Україні,

Щоб всі ми жили, як єдина родина.

Хто, як не ми, і коли, як не зараз?-казали,

І всі на Майдані відважно стояли. 

Ми переможем!- скрізь чути слова, 

Хочем для Вкраїни мирного життя.

Та цілився снайпер в невинних людей, 

На віки він закрив сотню очей...

В лютневі дні, в нерівнім бою, 

За України кращу долю, 

За наше краще майбуття.

Небесна Сотня полягла. 

І зі сльозами на очах, 

Зміцною вірою в серцях, 

Ми Бога молимо щодень.

За мир і спокій для людей.

14 лютого - День святого Валентина.

 СЕРЦЯ СКОРЯЮТЬСЯ КОХАННЮ...

Кохання славетних письменників у       листах і в житті. 

Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом:

 «Жити — спішити треба, 

кохати — спішити треба». 

Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці: 

Для кохання в нас часу мало, 

Для мовчання — у нас віки. 

 У творчості поета значне місце посідає лірика. Звичайно, чимало таких віршів пов’язано з коханням, яке спалахувало в серці молодого поета. Згадаймо рядки:

"Як я люблю — давать не буду звіту, 

Переді мною два десятки літ, 

І в мене серце, мов несамовите, 

Вистукує любов у білий світ".

Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею "без тями втріскався в одну милу дівчину", та незабаром захоплення згасло. А жага любові клекотіла:

"Хочеш — хмари для тебе розвію? 

Хочеш — землю в дощах утоплю? 

Тільки дай мені крихту надії, 

Тільки тихо шепни — люблю..."

 І нарешті написано вірш "Вона прийшла".

Вона прийшла, непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.                 
       Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.     Вона прийшла, заквітчана і мила, 

І руки лагідно до мене простягла, 

І так чарівно кликала й манила, 

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

     Хто ж вона, ця обраниця, муза поета? Ще зі студентських літ приятелював Василь зі Станіславом Буряченком, потім разом працювали у "Черкаській правді" і... обоє закохалися в одну дівчину. Ось як розповідає про це Станіслав  у книжці про свого друга "Крізь болотну тишу — до весняного грому". "У той час кур’єркою в "Черкаській правді" працювало молоденьке вродливе дівчисько, на котре ми накинули оком Люсею звали. Та, очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію:

 Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь.

Та коли ж ти встиг! Хто вона? Люся наша. Коли я признався їй у коханні, то казав: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Пора, мабуть, і тобі, Чигиринський полковнику... Не все ж по танцюльках бігати...                                                                         Малюсі

Нехай слова ці скучні і бездарні, 

Та як мені не написати їх — 

Я в них прийду до скромної друкарні 

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати, 

Брехати, що не холодно мені, 

Твої нечутні кроки впізнавати 

В морозній монотонній тишині,

І цілуватися в провулку до безтями... 

Чого б тепер я тільки не віддав, 

Щоб тільки знову все було так само, 

Як я у вірші цьому пригадав.

   Над сорок літ, як одійшов у вічність Василь Симоненко. Але ж мов далека згасла зоря ще й ще світить людям, так і поетичне слово витязя української поезії бентежитиме думки і серця, як ось і ці рядки:

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного: 

Стуку серця дорогого біля серденька мого, 

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі, 

Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І минуле зло розтане, ніби привиди сумні, 

І лице твоє кохане буде сяяти мені.

Коли б тобі бажав я сліз, і муки,

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував Твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити, 

З тобою б розквитався без жалю: 

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю!

 


  Я закоханий палко,
  без міри 

у небачені вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу, 
кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім'я
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто - отак без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе.

Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.