160 років від Дня Народження Івана Франка(27 серпня 1856 — 28 травня 1916)

    160 років тому народився видатна особистість, український майстер пера Іван Франко. Іван Франко – одночасно артефакт українського народу й звичайна Людина. Численні кохання, три арешти, багато люблячих дітей, популярність на всю Галичину й Наддніпрянську Україну – все це слугувало крилами письменника, які інколи тягарем тягнули Каменяра донизу.
  Непохитний воїн духу, каменяр, революціонер, на перший погляд-людина міцного душевного гарту, залізної волі, яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття.

Тричі мені являлась любов...

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

      Чогось мов щастя й волі серце прагне...   

   Нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi вiршi збiрки "Зiв'яле листя".
Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив вiдповiдi й розумiння. "Тричi менi являлася любов", – пише поет.
Насправді любов Франкові яв­лялася значно частіше. Василь Щурат – один із його перших біографів і молодших товаришів з часів навчання у Відні – склав список «Любок Франка». Окрім найпершої і найбільшої любові Ольги Рошкевич, тут фігурують її рідна сестра Михайлина, шкільні учительки Ольга Білінська та Юлія Шнайдер (знана за своїм літературним псевдонімом як Уляна Кравченко) та Франкова пізня пасія Ася Шехович. Найбільшими «відкриттями» в цьому списку є дружина його приятеля Болеслава Вислоуха Марія та перша галицька феміністка Наталя Кобринська. Насправді й цей список неповний. У ньому бракує щонайменше ще чотирьох імен. Франкова часта закохуваність була пов’язана з його творчістю. Щурат записав такий діалог між Кобринською і Франком:
– Ви в мені любитесь?
– Я не тільки у Вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати любовні поезії.

Перше кохання

   Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Спочатку Іван Франко навіть не знав, як з нею поводитися. А ще думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично. Відтак перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Однак невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі.
  Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив у батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозицію було прийнято. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатися, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися. Ольга Рошкевич теж кохала Франка. Її останнім проханням було, щоб листи від Франка поклали їй у труну, під голову – як найдорожчий скарб її життя.
   Коли 1879 року Іван Франко сів до тюрми за соціалізм, в очах добропорядних галичан його кохана Ольга Рошкевич була скомпрометована. І тут її руки попросив священик Володимир Озаркевич. З його боку то була жертва: він знав про любов Франка та Ольги, й, по суті, брав її заміж, щоб вона могла вільно бачитися зі своїм коханим.

Писав сам собі листи

   Одна з найромантичніших історій із життя Івана Франка – це його кохання до шляхтянки Целіни Журавської. Дівчину він уперше побачив і закохався в неї за прозаїчних обставин – вона сиділа за касовим віконцем, бо працювала на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав.
Але це не допомогло. Гордовита красуня не могла покохати «русина» з рудим волоссям у вишиваній сорочці, з простими манерами. Ця невзаємна любов мучила Франка багато років. Схиляючись перед своїм ідеалом, поет писав: «Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!»

Жінка ,котра була поруч...

    "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку – мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає Ольгу Хоружинську, в якої за плечима навчання в Інституті шляхетних дівчат, в реаліях студіювання на Вищих жіночих курсах. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.
    Страшенно Ольга його кохала,та коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь задрипаний Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. Родичі організували Ользі поїздку до Львова, аби вона на власні очі переконалася, хто такий Франко, якого всіляко ігнорують, не пускають у сфери, в яких вона звикла жити, бідак, який бореться із життям направо і наліво.Життя Хоружинської теж склалося трагічно. У Львові вона була одинокою. Спілкувалася з тими, з ким товаришував її чоловік. Однак майже всі ці люди ставилися до неї упереджено. Глибоко переживаючи все, що відбувалося не лише у власному житті, а й у житті Франка (зокрема, коли наприкінці ХІХ століття його почали дуже цькувати за статтю "Поет зради", в якій він мовив про подвійну мораль поляків, не дали змоги працювати у Львівському університеті, коли їм перед вікнами виставляли опудала, де писали "Іван Франко" та різні непристойності, коли кожна "патріотка" вважала за обов'язок плюнути в бік Франка, коли їхнього улюбленого сина Андрія вбив камінь, який кинули у Франка), Ольга Хоружинська захворіла психічно. На похоронах чоловіка вона не була, оскільки з психіатричної лікарні вийшла лише 1919 року. Померла одинокою першого тижня окупації Львова. Але єдина з усіх могла сказати: "Саме мене він обрав за дружину"...
   Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.

Буктрейлер "Тричі мені являлась любов"
                   

ФОТОГАЛЕРЕЯ :" ТЕРНИСТИМИ ШЛЯХАМИ ДО СВОБОДИ"

     Згідно з Указом президента України від 23 серпня 2004 року в країні започатковано щорічне святкування Дня Державного прапора.

Синьо-жовтий прапор України 

Це безхмарне небо, синє-синє 

А під небом золотіє нива 

І народ – і вільний і щасливий. 

   Так, саме вільний. Поряд стоять ці два свята зі свят 23 і 24 серпня - День державного прапора і День Незалежності України. Весь народ відзначатиме 25 річницю вільної, воскресаючої, соборної нової України.Це символ нашої боротьби за свободу і незалежність, символ, який об’єднує людей різного віку і професій, наповнює їх патріотичним почуттям обов’язку захищати свою Вітчизну.
  День незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються Минуле і Майбуття України. Минуле має вселяти мудрість. Майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень.
У серцях народу України серпнева блакить неба і жовтогарячий зерновий лан зливаються барвами української державності в символ свободи та праці. Творення історії Батьківщини, її сьогодення і майбутнього — обов’язок кожного з нас, усього народу.
  Сьогодні, як ніколи раніше, це свято висуває перед кожним із нас високі вимоги, спонукає до особливої відповідальності перед собою, своєю країною, прийдешніми поколіннями, оскільки це – найскладніший період сучасної України, бо проливається людська кров, ми потерпаємо від зовнішньої збройної агресії. Такою є ціна за прагнення нашого народу до гідного життя у цілісній, незалежній та процвітаючій європейській державі.
  Це не просто День народження держави. Це свято пам’яті про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, а також день, коли варто думати про день завтрашній, про майбутні покоління, про нашу відповідальність перед історією.

  У вікні нашої бібліотеки було оформлено виставку-вітрину "Прапор свій здіймаєм гордо...", на якій поряд з Державним Прапором були представлені різні матеріали за темою. З цією виставкою міг ознайомитись кожен, хто проходив поблизу бібліотеки.

  До Дня Незалежності України  було представлено книжкову  виставку "Є держава наша Україна і є її невтрачений народ."

105 років від Дня Народження О.І. Радзієвського(1911-1979)

Радзієвський Олексій Іванович народився в селянській сім'ї 13 серпня 1911 року в м. Умані Черкаської області. З 14 років почав трудову діяльність на цегляному заводі, поєднуючи роботу з навчанням. У 1929 році вступає в кавалерійську школу, по закінченню якої у 1931 році був призначений командиром взводу кавалерійського полку. У тому ж році був прийнятий в члени Комуністичної партії Радянського союзу. У 1938 році закінчує Воєнну Академію імені М. В. Фрунзе, і отримує диплом з відзнакою. Перед початком Великої Вітчизняної війни закінчує Військову Академію Генерального Штабу.

    На фронтах Великої Вітчизняної війни − з липня 1941 р. Був начальником штабу 53-ї (потім 4-ї гвардійської) кавалерійської дивізії на Західному і Південно-Західному фронтах. Брав участь в оборонних боях під Москвою, а потім у контрнаступі військ Західного фронту в битві за Москву. З грудня 1941 р. − начальник штабу 2-го гвардійського кавалерійського, а з липня 1942 р. − начальник штабу 1-го гвардійського кавалерійського корпусів, у складі останнього брав участь у боях під Харковом, на Сіверському Дінці, у форсуванні Дніпра, а також у визволенні Києва, Житомира та інших міст.

З лютого 1944 р. генерал-майор О. І. Радзієвський обіймав посади начальника штабу 2-ї танкової армії на 2-му Українському фронті. Армія прославила свої прапори в Умансько-Батошанській наступальній операції в березні− квітні 1944 р., ефектно завершила звільнення Правобережної України (за 20 днів армія з безперервними боями пройшла понад 240 км). Йому довелося планувати дії армії й особисто брати участь у бою за визволення свого рідного міста − Умані. Влітку 1944 р. бився в Білоруській стратегічній операції у складі 1-го Білоруського фронту, в якому разом із армією воював до кінця війни.

   У липні 1944 р., після важкого поранення командувача армії генерала С. І. Богданова, О. І. Радзієвського було призначено виконувачем обов’язки командувача армії. У листопаді 1944 р. за масовий героїзм особового складу та вмілі дії командування 2-га танкова армія отримала гвардійське звання і стала іменуватися 2-ю гвардійською танковою армією. Після повернення генерала Богданова в діючу армію, з 8 січня 1945 р. О. Радзієвський − знову начальник штабу 2-ї гвардійської танкової армії. В останній рік війни добре проявив себе у Вісло-Одерській, Східнопомеранській і Берлінській операціях. У складі 2-ї гвардійської танкової армії брав участь у визволенні польських міст Люблін, Сєдльце, Лукув, Варшава та ін., у штурмі Берліна.

     З липня 1952 р. О. І. Радзієвський командував військами Туркестанського військового округу, з квітня 1953 р. обіймав посаду начальника бронетанкових і механізованих військ Збройних сил СРСР, з травня 1954 р. командував військами Одеського військового округу.

   Нагороджений двома орденами Леніна, шістьма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 1-го ступеня, орденами Кутузова 1-гоступеня, Суворова 2-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, іноземними орденами.

  Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.

75 РОКІВ ВІД ПОЧАТКУ ОКУПАЦІЇ УМАНІ НАЦИСТСЬКИМИ ОКУПАНТАМИ

Після поразки під Корсунем, гітлерівське командування створило досить сильне угрупування в районі Умані, яке протистояло наступаючим радянським військам. Бойові дії на уманському напрямку доводилося вести в надзвичайно важких умовах весняного бездоріжжя. Ключове значення мала танкова битва в районі станції Поташ (Маньківський район), де з обох боків брали участь сотні танків. В результаті запеклих боїв увечері 9 березня радянські танки і мотопіхота увірвалися до Умані. Командував танкістами уродженець Умані генерал О. І. Радзієвський.

    За визволення Черкащини від німецько фашистських загарбників віддали життя понад 120 тисяч воїнів армії і партизанів. 456 учасників визволення краю за подвиги, здійснені на Черкащині, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 22 з’єднання і частини на знак їх видатних перемог були найменовані Черкаськими, 23 – Корсунськими, 20 – Уманськими, 6 – Звенигородськими. На усіх фронтах воювали і наближали перемогу патріоти Черкащини, понад 160 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а І. Д. Черняховський і І. Н. Степаненко – двічі.

Повним кавалером ордена Слави, Героєм Радянського Союзу став І. Г. Драченко. Черкащани билися з ворогом у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Бельгії, Франції, Норвегії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та країн НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗАБУТТЮ: нацистський окупаційний режим на Черкащині (1941–1944) 23 Європи. У вересні 1945 року від імені Радянського Союзу поставив свій підпис під актом капітуляції Японії наш земляк К. М. Дерев’янко  Дорогою ціною заплатила Черкащина, як і весь український народ, за мирне небо над головою. Полягли в боях, померли в госпіталях, загинули в полоні та пропали безвісті 148 119 уродженців Черкащини. Втрати серед партизан та підпільників учасників Опору в інших країнах склали 3912 осіб. Внаслідок військових дій та каральних акцій загинуло 16 450 мирних жителів краю.

  Місцем справжнього геноциду став табір для військовополонених «Шталаг-349», відомий як «Уманська яма». Після того як гітлерівці захопили Умань, вони пристосували під концтабір глиняний кар'єр цегляного заводу. Його площа досягала 10 га, глибина коливалась від 6 до 15 м. Нацисти огородили кар'єр двома рядами колючого дроту, побудували II охоронних веж. Найглибше місце кар'єру також було огороджене дротом. Так у таборі з'явилося два яруси; верхній табір для живих, і нижній – для приречених на смерть. Для охорони використовувалися вівчарки, готові розірвати кожного, хто спробує втекти. Вже на середину серпня 1941 р. в «ямі» було закатовано понад 50 тис. військовополонених.

  Терором і насильством гітлерівці намагались зламати волю в'язнів, залякати їх. Були серед полонених і малодушні, і «продажні», що вислужувались перед катами, виторговували собі життя. Але більшість військовополонених трималася мужньо.

  За останніми даними, у Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському, Житомирському, Уманському, Володимир-Волинському, Кіровоградському, Сиренькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах військовополонених було закатовано близько 1,5 млн. осіб.

   В нашій бібліотеці  була оформлена виставка-нагадування " "Навіки в пам'яті народній"   Про це нам треба пам’ятати, бо то наші батьки, діди, брати і сестри. І земля, полита їхньою кров’ю, - свята для нас земля.

ГОДИНА ДУХОВНОСТІ" ВЕЛИКИЙ ДАР-ХРЕЩЕННЯ"

 28 липня православна церква вшановує рівноапостольного князя Володимира. Це день пам'яті видатного державного і політичного діяча України Володимира Святославовича, який зумів об'єднати землі Київської Русі в єдину могутню державу. У 988 році на землях Київської Русі князь Володимир запровадив християнство як державну релігію.

 Хрещення Київської Русі стало видатною подією не тільки в історії Церкви, але й в історії нашого народу. Воно мало важливі наслідки для нашої країни. Хрещення Київської Русі завершило початий у першому столітті та зміцнений працями слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія багатовіковий процес становлення християнства в нашій давній державі. Для Руської Православної Церкви Хрещення Русі було початком її офіційного існування.

 Християнство створило духовну основу для єдності Давньоруської держави. Вплив Руської Православної Церкви в той період був значним. Руська держава переймала найвищі форми державної організації Візантії. Київська Русь увійшла в родину європейських держав. Якщо говорити про вплив Хрещення Русі на культурне життя нашої країни, то він позначився у всьому. Насамперед Хрещення сприяло розвитку освіти в нашій Вітчизні. Засновувані всюди монастирі ставали центрами не тільки духовного виховання православних людей, але й книжної освіти.

Після прийняття християнства на Київську Русь почали впливати література, політична думка, природничо-наукові погляди і насамперед православне богослов'я Візантії.  Прийняття християнства в 988 р. поставило вимогу придбання для Руської Православної Церкви багатьох службових та церковно-освітніх книг. Християнство дало стимул для розвитку власної писемності на Русі. Усе це дозволило великому князеві Ярославу Мудрому заснувати при Софійському соборі першу на Русі публічну бібліотеку. В ХІ ст. в монастирях Києва й Новгорода писалися літописи про події загальнодержавного значення.

  Отже, прийняття християнства на Русі – акт надзвичайно великої ваги, найголовніше досягнення Володимира Великого.

Важко переоцінити важливість та наслідки тих подій для розвитку Української держави. Саме з хрещенням Русі на наших землях починає утверджуватися істинна духовність, виникає державність, яка була однією з найбільш потужних, великих і розвинених цивілізаційних складових Європи у Х столітті.

 Сьогодні це свято об’єднує нас навколо справжньої духовної радості та національної ідеї. Воно є важливим етапом очищення суспільства й поваги до вічних цінностей нашої історії. Це свято, яке духовно об´єднало українців, живить нашу віру у мир та добро на землі.

 Вітаємо всіх з державним святом – Днем хрещення Київської Русі та від щирого серця бажаємо, щоб це свято примножувало добробут в кожному домі, давало здоров’я на багато мирних і щасливих років.

Нехай Господь оберігає нас, наш рідний край та нашу державу!
   

400 РОКІВ УМАНІ

"Місто в якому я живу"

    Точний час заснування міста Умань невідомий, проте є гіпотеза, що датувати цю подію можна ХІ-им століттям. 

  Офіційно назва «Умань» вперше згадується в судовому документі 1616-го року.

Поблизу Умані археологи виявили кургани скіфської доби. За свідченням літописця Іпатія (922 рік), територію сучасної Уманщини населяли уличі. У них було 318 міст і проживали вони на території від берегів Дніпра до Південного Бугу.

  Під час монгольської навали Уманщина входила в Брацлавську "тьму": на них були поділені землі Київської Русі для зручного збирання данини.

З кінця ХІ століття на півдні Уманщини кочували половці (кумани). Науковець Г. П. Бевз переконаний, що назва міста пов'язана саме з племенем куманов. Куманом - Куманом - Гумань - Умань.

    У 1629 році в місті налічувалося 1 067 димів (будинків).

Історики стверджують, що вже в 1576-му році серед інших козацьких полків був і Уманський полк.

   В період національно-визвольної війни (1648-1657 рр.) Під керівництвом Богдана Хмельницького уманське козацтво було складовою частиною військ Богдана, а Уманський полк - одним з найчисленніших.

Під час першого і другого походів на Молдавію в Умані двічі побував Богдан Хмельницький.

У липні 1669-го тут відбувся козацька рада, яка обрала гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, який очолював полк ще за Богдана Хмельницького.

 З 1669-го по 1674 рік Умань була тимчасовою столицею Правобережної України. Повітря цього краю завжди наповнював дух свободи. Тому закономірно, що проти польського гніту в особі шляхти і католицького духовенства час від часу відбувалися повстання (1 737, 1749, 1 750 рр.). Апогеєм цієї національно-визвольної боротьби стало повстання 1768 року, яке очолює запорізьким козаком Максимом Залізняком та уманським сотником Іваном Гонтою, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина" і якому великий Тарас Шевченко присвятив поему "Гайдамаки"

 Як не дивно, але декабристський повстання в Санкт-Петербурзі в 1825 році теж має дотичну з Уманню. Саме тут заарештували генерала С.Г. Волконського, який координував переговори і зв'язку між Південним і Північним товариствами.

Квартирував у місті легендарний Григорій Котовський зі своїм військом.

 Тут жила відома жінка Надія Суровцева - письменниця, активна учасниця бурхливих революційних подій в Україні початку минулого століття, за що 30 років її життя забрали сталінські табори і яку реабілітували в 1957 році на прохання Павла Тичини, Остапа Вишні та Миколи Бажана - теж уманця.

В районі Умані, захлинаючись кров'ю, в пекельне літо 1941 року, героїчно билися в оточенні 6-я і 12-я радянські армії, стримуючи фашистський наступ на Київ і далі на схід. Відомий поет і письменник Євген Долматовський, який був учасником тих трагічних подій і полоненим зловісної "Уманської ями" - табору для військовополонених, описав те пекло в книзі "Зелена арка" ( "Зедена брама").

Під час відступу в березні 1944 року фашисти майже повністю зруйнували місто.   Продовженням стрімкого наступу наших військ після знаменитої Корсунь-Шевченківської битви стала відома Умансько-Ботошанська операція.

   Ось які події нанизані на нитку історичної пам'яті древньої Умані. За її вулицями ходили Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Котляревський, Василь Симоненко, Володимир Даль (автор "Тлумачного словника живої великоросійської мови"), Юрій Смолич та багато інших.

 Уманчани пишаються земляками, відомими військовими двічі Героєм Радянського Союзу генералом армії І.Д. Черняховським, Героєм Радянського Союзу А.І. Радзієвським, генерал-лейтенантом К.Г. Дерев'янко, який підписав акт беззастережної капітуляції Японії у вересні 1945 року.

   Знаковою подією в процесі перетворення цього міста в туристичний стало створення в 2005 році Державного історико-архітектурного заповідника "Стара Умань".                                        

 Крім чуда України "Софіївки"гостей Умані, звичайно ж, зацікавлять експонати міського історичного музею та його філій, картинної галереї, пам'ятники Тарасу Шевченку, І.Д. Черняхівському, пам'ятні знаки в "Уманській ямі" і Сухої балки, в якій гітлерівці розстріляли десятки тисяч уманчан і зокрема євреїв.

    З представниками цього народу пов'язане ще одне пам'ятне місце: в Умані знаходиться могила рабина Нахмана - святого брацлавських хасидів - однієї з течій іудаїзму.Щоосені на могилу ребе приїжджають тисячі хасидів з більш ніж 25 країн світу. Мальовничі вулиці Умані потопають у зелені, ваблять затишком старовинних будівель і нових будинків-красенів. Центральні вулиці з вимощеними плиткою тротуарами, облаштованими зупинками, десятками магазинів, офісів, банків, кафе, барів органічно доповнюють старовинний колорит міста.На щорічне свято - день народження Умані, яке відзначається в першу суботу жовтня, - в місто приїжджають гості не тільки з України, а й з поріднених: Ромії-сюр-Сен (Франція), Девіс (США), Мілфорд (Англія), Хаапсалу (Естонія), Гнєзно іЛаньцут(Польща).

60 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ШОВКОШИТНОГО

  Володимир Шовкошитний – людина дії, людина чину. Народився 16 липня 1956 року у с. Світанок Переяслав-Хмельницького району Київської області. 

  Володимир Шовкошитний – український поет, прозаїк, публіцист, громадський, політичний та державний діяч, доктор філософії в галузі політології, народний депутат України 

І скликання, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, президентМіжнародної організації «Союз Чорнобиль»(1990–2003),. один із засновників 

Української екологічної асоціації«Зелений світ». А ще це людина, яка приймала саму активну участь у перепохованні Василя Стуса, приймала участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Був керівником управління з виховної роботи Міжреґіональної академії управління персоналом. 

  Володимир Шовкошитний відомий ще як письменник та сценарист. Він автор поетичних збірників «Эхо апреля», «Жорстоке свято», «Фантомний біль», «Занедбаний рай», «Торкнутися небес» прозових книг «Тяжкий хрест», «Герої народжуються на могилах героїв», «Кров свята», музичних альбомів «Фантомний біль», «Занедбаний рай», «Барди Чорнобиля».Володимир є автором сценарію фільму «Хрест» та співавтором фільмів «Поріг», «Просвітлої дороги свічка чорна» та «Чорнобиль, трагедія і надія» 

    В читальному залі бібліотеки була оформлена виставка -дегустація  однієї книги "Кров -свята"

  Епопея-трилогія знаного українського письменника й державника Володимира Шовкошитного «Кров — свята» неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань. А заодно і вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців. Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону». Дуже український. І дуже європейський. ­Автор ніби застерігає нас з вами, європейців: якщо течія Ґольф­стриму уповільниться — на нашу Європу чекають люті морози, а весь світ ніколи вже не буде таким затишним для життя.Скільки б не з'являлося цікаво-доказових історичних дослі­джень, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика. Для такого зрушення замало кількох вершинних творів, а тим більше відверто попсової пригодницької писанини на задану тему. Аби переламати спресовану десятиліттями ситуацію брехні чи напівправди в умовах браку часу на їхнє масове осмислення повинен з’явитися твір, котрий замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену. Саме таким виглядає історична епопея Володимира Шовкошитного, трилогія «Кров — свята».

До 110 річниці від дня народження І.Д. Черняховського

Політичний портрет 

" Солдат,генерал,дипломат"

ДВІЧІ ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 

ГЕНЕРАЛ АРМІЇ 

ІВАН ДАНИЛОВИЧ ЧЕРНЯХОВСЬКИЙ 

(16 червня 1906 - 18 лютого 1945)

Народився Іван Данилович 16 червня 1906 р. в селі Оксанино, Уманського повіту Київської губернії (зараз Уманського району Черкаської області).

Черняховський І. Д. уже в підлітковому віці добре усвідомив, що активна участь у суспільно-політичному житті громади чи виробничого колективу істотно впливає на кар’єрне зростання. У 1922р. він екстерном склав іспити за неповний курс середньої школи, вступив до лав комсомолу, а згодом його обрали до Вербівського комітету бідноти.

У 1921-1922 рр. Іван Данилович, рятуючись від голоду, перебрався до Новоросійська, де влаштувався робітником на 1-й державний це­ментний завод “Пролетар”. Черняховський І. Д. освоїв спочатку професію станкового бондаря, а потім шофера. Працюючи бондарем на заводі “Пролетар ”, став членом бюро заводського ко­мітету комсомолу.

З грудня 1922 до травня 1923 р. І. Д. Черня­ховський працював провідником вантажів 1-ї державної заготовчої контори на ділянці заліз­ниці Вапнярка - Одеса.

Служба в Червоній Армії

З вересня 1924року до жовтня 1925 р. І. Д. Черняховський був курсантом Одеської піхотної школи, до якої направлений за комсомольською путівкою Новоросійського окружного комітету комсомолу.

З жовтня 1925р. по серпень 1928р. - курсант Київської артилерійської школи.

Після закінчення артилерійської школи у вересні 1928р. І. Д. Черняховського призначили командиром взводу 17-го корпусного артилерійського полку Укра­їнського військового округу (м. Вінниця), де він проходив службу на різних по­садах:

• у червні - липні 1929 р. - тимчасово виконує обов ’язки начальника зв ’язку;
• в липні - вересні цього ж року знову обіймає посаду командира взводу;
• з вересня 1929 р. до квітня 1930 р. - помічник коман­дира батареї з політичної частини;
• з квітня до липня 1930 р .- начальник топографічного загону;
• з липня 1930 р. по травень 1931 р. - командир розвідувальної навчальної батареї.

У травні 1931 р. І. Д. Черняховський всту­пає до Військово-технічної академії РСЧА ім. Ф. Е. Дзержинського, після реорганізації якої з травня 1932 р. до листопада 1936р. - слухач командного факультету Військової академії механізації і моторизації РСЧА імені Й. В. Сталіна. Академію І. Д. Черняховський закінчив із дипломом першого ступеня.

Після закінчення академії І. Д. Черняховського призначають начальником штабу 2-го тан­кового батальйону 8-ї механізованої бригади Київського військового округу (по липень 1937р.).

З липня 1937р. до травня 1938 р. обіймав посаду командира 1-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади Білоруського Особливого військового округу, а з травня 1938 р. до липня 1940 р. - командира 9-го окремого легкотанкового полку Білоруського Особливого військового округу.

Атестований як “виключно добросовісний, відмінно знаючий військову справу командир, що користується діловим авторитетом”. У липні 1940 р. І. Д. Черняховського призначають заступником командира 2-ї танкової дивізії Прибалтійського Особливого військового округу.

Усього за чотири роки він з посади начальника штабу танкового баталь­йону завдяки відмінній підготовці і відданості військовій справі робить стрімку кар’єру в танкових військах РСЧА, зростає до командира танкової дивізії (з березня 1941 р.).

 

Випробування війною

Іван Данилович Черняховський розпочав війну в червні 1941 р. на посаді командира 2 8-ї танкової дивізії 12-го механізованого корпусу Прибалтій­ського Особливого військового округу (із червня 1941 р. - Північно-Західного фронту), коли йому було 35 років.

Станом на 22 червня 1941 р. особовий склад 28-ї танкової дивізії нараховував майже десять тисяч бійців та командирів, окрім того, з ’єднання І. Д. Черняховського мало у своєму розпорядженні 314 одиниць бронетехніки. Після двох боїв на кордоні 28-ма танкова дивізія втратила майже всі танки, а на початок вересня 1941 р. в її полках нараховувалось лише 552 бійці.

Окрім бойових втрат, яких зазнала дивізія Черняховського (від дій авіації та артилерії противника), були втрати через відсутність пального, запасних частин, адже значну частину техніки довелося залишити на полі бою. До того ж І. Д. Черняховський був скутий необхідністю за будь-яких умов вико­нувати накази командування, яке фактично не мало уявлення про те, що на­справді відбувається на полі бою.

Однак попри все Іван Данилович навіть за таких несприятливих умов вия­вив свої найкращі професійні командирські якості. Відомо, що “війна моторів” потребувала від воєначальників швидкої реакції. Користуючись шаховою термінологію, полководець XX сторіччя повинен опанувати мистецтво бліцу. Тому на перші ролі виходять молоді та енергійні полководці Г. К. Жуков, К. К. Рокосовський, М. Ф. Ватутін, О. М. Василевський, І. X. Баграмян, К. О. Мерецков, Л. О. Говоров, Ф. І. Толбухін, I. С. Конєв і, звичайно ж, I. Д. Черняховський.

В серпні 1941 року 28-ма танкова дивізія під керівництвом І. Д. Черняховського брала участь в оборонних битвах Північно-Західного фронту, у складі Новгородської оперативної групи - в обороні Новгорода, з 7 січня до 20 травня 1942 р. - у Демянській наступальній операції військ Північно-Західного фронту.

Незважаючи на певну парадоксальність, саме 1941 рік -рік катастрофічних по­разок і тяжких випробувань - став початком стрімкої кар’єри І. Д. Черняховського. На відміну від п’ятидесяти семи інших танкових дивізій, які входили до складу Червоної Армії станом на 22 червня 1941 р. і були розформовані влітку та восени того ж 1941 р., танкове з’єднання полковника І. Д. Черняховського проіснувало як бойова одиниця до 13 січня 1942 р., після чого було переформовано на 241-шу стрілецьку дивізію, яка згодом отримала почесне звання Вінницької і була нагороджена орденами Богдана Хмельницького і Червоної Зірки. Під час важких ар’єргардних боїв Іван Данилович виявив майстерність і вольові якості, які не залишились поза увагою командування Північно-Західного фронту. Дії 28-ї танкової (241-ї стрілецької) дивізії, яку очолював І. Д. Черняховський, були відмічені М. Ф. Ватутіним (згодом взяв активну участь у кар’єрному зростанні І. Д. Черняховського) та О. М. Василевським, які клопотали перед Сталіним про призначення Івана Даниловича командармом.

Сталін погодився зі своїми воєначальниками і незабаром, після місячного перебування на посаді командира 18-го танкового корпусу Воронезького фронту (з 15 червня до 25 липня 1942 р.), молодий ге­нерал очолив 60-ту армію того ж фронту (з 23 березня 1943 р. - Курського, з 26 березня 1943 р. - Центрального, з 6 жовтня 1943 р. - знову Воронезького, з 20 жовтня - 1-го Українського фронту).

Я к командир 18-го танкового корпусу І. Д. Черняховський уміло вів оборонні бої під Воронежем, зокрема на підступах до міста, і забезпечив умови для відходу і зайняття оборони основними силами 60-ї армії. Однак командувач армії генерал М. А. Антонюк постійно вимагав від нього дій на різних загрозливих напрямках, а Черняховський наполягав на тому, щоб основні сили корпусу використовувались масовано. На цьому ґрунті у І. Д. Черняховського виникли суперечки з командувачем фронту генералом П. І. Голіковим і командувачем армії генералом М. А. Антонюком. Після боїв за Воронеж командарм збирався вже ставити питання про звільнення Черняховсь­кого з посади, але доля розпорядилася інакше.

Командуючи 60-ю армією, І. Д. Черняховсь­кий виявив полководницький талант і нова­торський стиль. Івану Даниловичу була притаманна гнучкість мислення, постійна готовність уточнювати і змінювати рішення, за умов обстановки. Саме на посаді командувача армією І. Д. Черняховський відшліфував свій ори­гінальний почерк, який не визнавав шаблонів.

Війська під керівництвом І. Д. Черняховського брали участь у звільненні Воронежа, Касторного, Курська, Ліво­бережної України. У другій половині вересня 1943 р. війська армії вийшли до Дніпра північніше Києва, з ходу форсували його та захопили плацдарми в районах Страхолісся, Ясногірська на схід від Димера.

У листопаді 1943 - квітні 1944 рр. 60-та армія брала участь у Київській наступальній, Київській оборонній, Житомирсько-Бердичівській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій наступальних операціях, їй належало важливе місце у визволенні України від німецьких загарбників. Саме воїнам 60-ї армії належить слава визволителів українських міст Глухів, Путивль, Бахмач, Ніжин, Київ, Житомир, Шепе­тівка, Тернопіль, а також тисяч містечок та сіл Правобережної та Ліво­бережної України. За бойові справи зі звільнення України 306 генералам, офіцерам і солдатам армії було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, серед них - представники 33 національностей СРСР. Саме під час виз­волення України І. Д. Черняховського було удостоєно звання Героя Радянського Союзу та нагороджено трьома орденами - Суворова 1-го ступеня, Богдана Хмельницького 1-го ступеня та Кутузова 1-го ступеня. Командувач Центрального фронту генерал армії К. К. Рокосовський написав у нагородному листі на Черня­ховського: “Особенно смелый генерал, с большой инициативой".

Сталін давно придивлявся до молодого талановитого командарма - героя Дніпра, нестримного, спритного і, головне, розумного генерал-лейтенанта. "Хрещеними батьками" генерала І. Д. Черняховського на військовому по­прищі стали визнані воєнначальники, представники Ставки ВГК О. М. Василевський і Г. К. Жуков. Саме після тривалих консультацій із вищезгаданими воєначальниками Й. В. Сталін 15 квітня 1944 р. призначив Івана Даниловича на посаду командувача Західного, а після його перейменування з 24 квітня 1944р. - на посаду командувача 3-го Білоруського фронту. Він очолив фронт у тридцять вісім років, ставши наймолодшим командувачем фронту за всю історію Робітничо-селянської червоної армії.

Отримавши нове призна­чення, І. Д. Черняховський від­разу ж намагався згуртувати навколо себе штаб, адже прекрасно розумів, що відлагоджена робота саме штаб­них працівників - запорука майбутніх успіхів.

Найбільш повно талант І. Д. Черняховського як пол­ководця розкрився під час Біло­руської та Східно-Прусської операцій, де показав себе справжнім полководцем-новатором, спроможним при­ймати оригінальні сміливі рішення, які ґрунтувалися на фундаментальних знаннях, детальних і вивірених розрахунках і значному фронтовому досвіді. Зазвичай рішення і дії командувача фронтом ставили противника у безвихідь.

Полководчий талант І. Д. Черняховського повною мірою виявився під час Білоруської стратегічної наступальної операції “Багратіон ” 23 червня - 29 серпня 1944 р. І хоча, крім 3-го Білоруського фронту, у ній брали участь ще три фронти, на першому етапі операції його роль була особливою. Фронт діяв на правому фланзі Білоруського виступу із завданням швидкого прориву оборони противника, оточення і знищення Вітебського угруповання. Надалі фронт мав паралельно пересліду­вати противника і спільно з вій­ськами 1-го Білоруського фронту вийти до Мінська, звільнити його, замкнути кільце оточеного угруповання групи армій “Центр” на схід від міста.

Найкращим критерієм гені­альності будь-якого полко­водця в усі часи була реалізація його планів на практиці. Слід зазначити, що запропонований І. Д. Черняховським план пер­шого етапу фронтової насту­пальної операції 3-го Білоруського фронту був перевиконаний за часом. Якщо Вітебсько-Оршанську операцію планувалося провести протягом 19 діб, то реально вона була завершена 28 червня 1944 р., тобто на шостий день операції!

Упродовж цього часу було розгромлено ліве крило групи армій “Центр” (а саме 4-та армія), війська фронту просунулися на 140-150 км. До цього часу завертався розгром угруповань противника в районах Могильова, Бобруйська і Полоцька. Ворог зазнав великих втрат. У вищих ешелонах німецького керів­ництва почалася справжня па­ніка. Гітлер звільнив з посади командувача групи армій “Центр” генерал-фельдмаршала Буша. На його місце був при­значений генерал-фельдмаршал Модель. Командувач 4-ї армії ге­нерал Тіпельскірх був замінений на генерала Мюллера.

Білоруська стратегічна наступальна операція залишилася в історії видатним прикладом ефективного застосування сил і засобів фронтів і армій. Про високу ефективність можна судити за результатами операції і втрат сторін. Під час проведення операції (67 діб) незворотні втрати радянських військ становили всього 7,6%. До них у той час зараховували вбитих і тих, хто помер від ран, полонених і зниклих безвісті, поранених і тих, які перебували у медсанбаті понад 10 діб, тих, які потрапили у шпиталь, незалежно від терміну перебування в ньому. У той же час противник тільки полоненими втратив більш ніж 20% особового складу.

Саме в ході Білоруської та Східно-Прусської операцій І. Д. Черняховський виявив неабиякі здібності до ведення швидкоманеврових і мобільних бойових дій. Індивідуальний стиль І. Д. Черняховського це, насамперед, передбачення, спроможність швидко оцінювати обстановку, особліиво під час наступальних операцій, неприйняття дій за шаблоном, смілива від­мова від раніше спланованих рішень, які мо­жуть поставити під загрозу успіх операції і призвести до значних втрат особового складу. А ще почуття гідності і спроможність відстоювати власну позицію. Він не цурався також вивчати во­єнне мистецтво противника, щоб запозичити і пізніше застосувати найбільш вдалі способи і тактичні прийоми ведення операції. Постійний пошук слабких місць у бойових порядках противника, швидке масування на ключових напрямах наступу та маневрування ударними угрупованнями відрізняло І. Д. Черняховського від інших воєначальників радянської школи.

Під час Великої Вітчизняної війни були вбиті й померли від ран 223 радянські ге­нерали, безвісти зникли 50, потрапили в полон 88 осіб. Серед високопоставлених генералів загинули: командувач Південно-Західного фронту, Герой Радянського Союзу генерал-полковник М. Кирпонос, командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ватутін, а також командувач 3-го Білоруського фронту, двічі Герой Радянського Союзу генерал армії І. Черняховський.

Історія не оперує фактами, яким не дано було здійснитися. Та відомо, і досить імовірно, що на двічі Героя Радянського Союзу генерала армії І. Черняховського був готовий наказ про присвоєння йому звання Маршала Радянського Союзу. Сталін повинен був підписати наказ 19 лютого. Старанний ад’ютант навіть пришив на парадний мундир нові погони.

На жаль, рано і трагічно обірвалося життя Івана Даниловича. 18 лютого 1945 р. він був смертельно поранений неподалік міста Мельзаку у Східній Пруссії (нині Польща). Того ж дня помер і 20 лютого 1945 р. похований у місті Вільно (Вільнюс). 19 листопада 1991 р. перепохований на Новодівочому кладовищі у Москві.

Офіційно прийнята версія загибелі: 18 лютого 1945р. генерал арміїІ. Д. Черняховський об’їзджав на легковій машині розташування військ на передовій. З ним були ад’ютант, ра­дист, охоронець і машина супроводу з п’ятьма автоматниками. На околиці міста Мельзак несподівано пролунав вибух випадкового снаряда. Уламок пробив задню стінку машини, спинку переднього сидіння, пронизав ліву верхню частину спини генерала і застряг у при­ладовому щитку. Більше жодна людина не постраждала.

Ратний труд Івана Даниловича Черняховського був відзначений чотирма орде­нами Червоного Прапора (16.01.1942, 03.05.1942, 04.02.1943, 03.11.1944), двома орденами Суворова 1-го ступеня (08.02.1943, 11.09.1943), орденом Кутузова 1-го ступеня (29.05.1944), Богдана Хмель­ницького 1-го ступеня (10.01.1944) та ба­гатьма медалями.

Двічі заслуги видатного полководця були відзначені найвищою нагородою Ра­дянського Союзу:

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року за високі організаторські здібності при форсуванні Дніпра та проявлений особистий героїзм генерал-лейтенанту Черняховському Івану Даниловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Ле­ніна та медалі “Золота Зірка";

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1944 року генерал армії Черняховський Іван Данилович нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”.

Постать І. Д. Черняховського у спогадах соратників

Серед численних спогадів соратників Івана Даниловича спільним є те, що всі вони характеризували його як керівника, який завдяки своїм простоті та товариськості згуртовував навколо себе людей, створював творчу атмосферу.

Важливою запорукою успіхів І. Д. Черняховського варто визнати також його намагання довести завдання до безпосередніх виконавців. Це на­магання прослідковувалось у нього протягом всієї служби. Для нього не існувало дрібниць. Як свідчили очевидці його службових нарад, він постійно наголошував, що за промахи під час навчального процесу на війні доведеться розплачуватися життями людей.

Колишній начальник Черняховського, а пізніше і його колега — маршал від­разу двох країн (Польщі та Радянського Союзу) К. К. Рокосовський згадував: “Знакомясь с войсками 60-й армии, переданной нам с Воронежского фронта, я внимательно приглядывался к генералу И. Д. Черняховскому. Это был за­мечательный командующий. Молодой, культурный, жизнерадостный. Изумительный человек! Было видно, что в армии его очень любят. Это сразу бросается в глаза. Если к командарму подходят докладывать не с дрожью в голосе, а с улыбкой, то понимаешь, что он достиг многого”.

Досить цікаві свідчення про I. Д. Чер­няховського є в спогадах М. С. Хрущова. Восени 1943 р. під час наступу на Київ член Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенант М. С. Хрущов разом із командувачем фронту генералом армії М.Ф. Ватутіним відвідав розташу­ вання 60-ї армії “Разом із генералом Ва­тутіним поїхали до 60-ї армії. Мені хотілося познайомитися з її командувачем генералом Черняховським. Дуже вже багато уваги він до себе привертав. Чутки, що доходили до мене, свідчили про те, що це дуже перспективна людина і молодий ще за віком генерал... Він справив на нас враження своєю розумною доповіддю, яку зробив зі знанням обстановки, викликавши до себе симпатію. Наступати? Він знав, коли наступати! Наказ було віддано, і він старанно готувався до наступу, причому досить категорично сказав, що час, який йому дали для підго­товки, його не влаштовує, треба б іще днів три. Ватутін скипів і почав доводити, що наказ треба поважати й виконувати. Ну, бачу я, що він просто не слухає Черняховського, і кажу: “Миколо Федоровичу, нехай він нам доповість, нащо йому потрібні три дні? ”. І бачу, що в Черняховського теж очі вже засяяли, і що він теж може проявити свій характер. “А от, - відповідає, - чому. У мене роти мають таку кількість солдатів. Запасний полк перебуває на такому-то на­прямку. Зараз він на марші, прибуде ось тоді. Поповнення я зможу дати в роти, що наступатимуть, буквально ввечері напередодні наступу. А вранці - насту­пати. Командири рот зовсім не познайомляться з людьми, яких вони одержать. Не обнюхаються між собою солдати, а командир не лише не вивчить новачків, а й навіть не познайомиться з ними. Як же можна так наступати? Можна лише людей втратити і не виконати завдання. Дайте мені три дні. Прийдуть люди. Я з ними попрацюю і тоді буду впевнений, що виконаю завдання, зламаю опір противника, розгорну наступ у напрямку, зазначеному в наказі”.

Я: “Давайте-но зробимо перерву в роботі, відпочи­немо”... Відійшли з Ватутіним убік. Кажу: “Миколо Федоровичу, дамо йому ці три дні! Зателефонуємо Сталіну, я впевнений, що Сталін із нами погодиться...”

Маршал О. М. Василевський: “Хорошее знание войск, многообразной и сложной техники, умелое использование опыта других, глубокие теоретические знания позволили ему отлично управлять войсками, ре­шать сложнейшие задачи... Он чутко прислушивался к мнению подчинённых. Смело использовал всё новое и полезное в обучении войск и организации боя... Был строг и требователен, но ни­когда не позволял себе унижать достоинство человека”.

Маршал І. X. Баграмян: “Широкий военный кругозор, высокая общая и профессиональная культура, необычная работоспособность и богатый опыт обуче­ния и руководства войсками позволили ему быстро оценить обстановку, верно определить главное, необходимое для принятия рациональных решений. Он часто появлялся там, где обстановка была наиболее сложной. Одним своим присут­ствием Черняховский вселял в сердца воинов бодрость и веру в успех, умело направлял их энтузиазм на разгром противника”.

Це про нього пізніше напише Пауль Карель, учасник війни, колишній солдат вермахту, автор відомого, багаторазово перевиданого в Європі й Америці, а в СРСР забороненого документального бестселера “Східний фронт ”: “Генерал-полковник Иван Данилович Черняховский, командующий 3-м Белорусским фрон­том, был одним из самых одаренных советских генералов. Не седовласый воин, состарившийся на службе революции, а че­ловек нового поколения, лишьтридцати восьми лет. Смелый боевой командир, страстно ин­тересовавшийся современным оружием и техническими дости­жениями. По характеру - иде­альный тип для советской системы командования, основанной на сотрудничестве командующего, началь­ника штаба и члена Военного совета, так называемой коллективной системы”.