120 років з дня народження Суровцової Н.В.

"Видатна жінка Умані"

Суровцова Надія Віталіївна

(18.03.1896 – 13.04.1985)

громадський діяч, письменниця, історик

Народилася 18 березня 1896 року у м. Києві в родині інтелігентів. У 1903 р. родина переїхала до м. Умані. Закінчила місцеву гімназію, до 1917 р. навчалась на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету.

Період 1917 – 1927 років для Надії Суровцової був надзвичайно бурхливим: участь у дипломатичній місії на Версальських переговорах, еміграція до Австралії, віденський університет, захист докторської дисертації, активна діяльність у Лізі миру і свободи, Європейському жіночому русі…

У 1925 р. Суровцова повернулася в Україну, працювала істориком, співробітником у системі Головліту, у кіноуправлінні, у радіотелеграфному агентстві. У 1927 р. безпідставно заарештована і заслана. У 1954 р. була звільнена. Після реабілітації з 1957 р. проживала в м. Умані. Займалася літературною і громадською роботою. Працювала в Уманському краєзнавчому музеї.

        Н.В. Суровцова писала оповідання, нариси, п’єси, займалася перекладами. У 1958 р. підготувала збірку новел «По той бік» (не видано). Основною ж її літературною працею можна вважати спогади – мемуари. Померла і похована в м. Умані.

 Поки інші жінки бавили дітей та споглядали те, що називалось Жовтневою революцією, уманчанка Надія Суровцева (1896–1985) кидком долі завжди опинялась саме в горнилі найзапекліших історичних подій. Вона стала першою в СРСР жінкою – доктором філософських наук, була помічником президента Грушевського, мріяла про комунізм та вчила, як треба жити, Америку. Солженіцин з її матеріалів писав свій "Архіпелаг ГУЛАГ", до неї залицявся Володимир Сосюра. Пройшовши 30 років концтаборів, навіть старість жінка зустріла в нашпигованій КДБшною підслуховувальною апаратурою квартирі. Напроти її вікон була прохідна заводу, з якої агенти КДБ фотографували тих, хто заходив до Суровцевої... до самої її смерті.

  Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями. До того ж і сама була яскравою особистістю, до якої тяглися старі й молоді. Для дисидентів комуністичного режиму оселя Суровцової в Умані стала місцем паломництва... Тут жевріла і розгорялася ідея Української держави, і хоча наша героїня не дожила до її проголошення, але за правом усього свого життя була однією з будівничих. 
 Уманське КДБ слідкувало за жінкою-символом вільної України до самої її смерті...
  Уманська бібліотека №6 відвідала картинну галерею, в якій відбувся захід присвячений  пам’яті,120-річчю від Дня народження Надії Суровцової "Надія – втілення українського духу"

10 березня - день визволення Умані від фашистських загарбників.

 Сторінками героїчних подій.

72 років минуло з того дня, коли нога нападника ступала по нашій землі. Сім десятиліть жителі Уманщини живуть і працюють під мирним небом, у злагоді. Наше місто було визволено внаслідок Умансько-Ботошанської операції 1944 року. Це були наступальні дії військ 2-го Українського фронту (маршал І.Конєв), проведені 5 березня - 17 квітня 1944 року з метою визволення від німецьких військ південно-західних областей України. 

 Головний удар здійснювався Умань-Ямпіль, допоміжний, Новоукраїнка - Первомайськ. 10 березня о 1 год. 30 хв. місто Умань повністю перейшло в руки радянських військ.

  За виявлену мужність і відвагу під час визволення нашого міста 26 офіцерам і червоноармійцям були присвоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не можна забути, що за визволення Уманщини поклали свої голови до 6 тис. воїнів.

  З вдячністю згадуючи тих, хто у жорстокій битві виборював нашу свободу, відомих і невідомих героїв визвольних боїв, всіх ветеранів Великої Вітчизняної війни, ми схиляємо голову перед їх немеркнучим подвигом. Світла пам’ять і вічна слава героям, загиблим за звільнення нашого рідного краю!

 Низький уклін дорогим землякам-ветеранам битви із загарбниками. Їх спогади, розповіді про війну — це жива історія для юних поколінь, приклад самовідданого служіння Вітчизні.​​​

    5 березня прозвучав виступ по радіо присвячений 72 - річниці визволенню міста Умані від фашистських загарбників, яку підготувала бібліотекар б/ф. №6 Довгань Л.І. А також була представлена користувачам бібліотеки книжкова - ілюстративна виставка " У граніті, в бронзі, у серцях!" 

Мистецтво народжується з любові. 2016 на Черкащині пройде під ознаменуванням Данила Нарбута, з нагоди 100-річчя від дня народження художника.

НАРБУТ

Данило Георгійович

(9 (22).01.1916 – 2.03.1998 р.р.)

    Народився в м. Санкт-Петербурзі (Росія). Помер в м. Черкаси. Видатний український художник театру, живописець. Син художника-графіка Георгія Нарбута. Народний художник України (1994), лауреат Шевченківської премії (1996). 

 Данило Георгійович Нарбут народився в родині художника-графіка Георгія Івановича Нарбута (автора тризуба – Малого гербу України). Коли Георгій Нарбут помер, Данилові було лише 4 роки.

   Від 14 років Данило Нарбут працював у декоративній майстерні Київського оперного театру.

  Від 1935 року працював у Київському театрі опери та балету.

  1936 року репресований. Після 2 років ув’язнення на Біломорканалі та звільнення працював у театрах російських міст Єйська та Златоуста.

  У 1939 році пішов добровольцем на Фінський фронт. Учасник Другої світової війни. Потрапив в оточення, перебував в окупації.

  Працював в Українському окружному театрі в Коломиї (1942—44). 

   У повоєнні роки оформляв спектаклі у театрах України, від 1961 року — головний художник Івано-Франківського, від 1965-го — Черкаського українських музично-драматичних театрів.

  У 1996—97 роках у багатьох областях України пройшли виставки його робіт. На суд глядачів були виставлені картини із серій: «На Черкаському базарі» та «Мої друзі, мої вчителі».

  В основі творчості Данила Нарбута — переважно етнографічні мотиви й українські історичні сюжети. Шевченківську премію художник отримав за портретні серії «Сподвижники Б. Хмельницького», «Гетьмани України», а також за філософсько-історичне полотно «Страшний суд», чуттєві й високохудожні картини «Вибори кошового» та «Покрова Богородиці».

 У 1998 році Нарбут Данило Георгійович посмертно нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» I ступеня «за неоціненний вклад митця у відродження духовності України, визнаний авторитет в сценічно-декоративному мистецтві, вагому культурну спадщину видатного майстра пензля для нащадків багатьох поколінь Черкащини, який був взірцем патріотичного ставлення до рідного міста», ставши при цьому почесним громадянином цього міста.

  У Черкаському художньому музеї створено «Нарбутову світлицю», яка не лише знайомить зі зразками творчості митця, а й знайомить з його життєписом. У Черкаському обласному краєзнавчому музеї, на 4 поверсі, виставлено роботи Нарбута з серій «Черкаський базар», «Гетьмани України» та «Квіти України».

Літературна година "Лесин Дивосвіт"

25 лютого - 145 р. з дня народження Лесі Українки.

  Велика українська поетеса Леся Українка написала для дітей прості, лагідні і щирі вірші. В них відбилися спогади Лесиного дитинства, зустрічі з таємничими волинськими лісами, куди вона маленькою бігала в місячні ночі, щоб побачити лісовиків і мавок з казки... Поезії вчать любові до природи, до рідного краю.

 Народилася Леся Українка 25 лютого 1871 року в Новгород-Волинську в славній родині Косачів. Літературну діяльність Леся почала рано.

  У 9-річному віці написала свій перший вірш.

     ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

Уже скотилось із неба сонце,

Заглянув місяць у моє віконце.

Вже світились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При місяченьку та й заспіваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, біленькі хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов малесеньких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише.

 
 Цей вірш присвятила Леся своїй матері - Олені Пчілці. Ми також відчуваємо любов поетеси до рідної землі. Леся Українка черпала натхнення, отримувала творчу наснагу з української природи, з легенд та оповідань, з українських казок, мелодії яких звучали в ній до останніх хвилин життя.

  З нагоди дня народження Лесі Українки в бібліотеці провели літературну годину "Лесин дивосвіт". Брали участь учні 8-9 класу школи №10. Бібліотекарі познайомили дітей з книжковою виставкою "На крилах Лесиних пісень". Діти з натхненням читали вірші Лесі Українки, із задоволенням взяли участь у вікторині "З якого вірша ці рядки?", у грі "Продовж вірш".

До Міжнародного дня Рідної Мови.

  Головна декларована мета дня рідної мови — сприяння мовній різноманітності світу і стимулювання вивчення іноземних мов населенням різних країн.

  21 лютого представники всіх націй і народностей можуть відзначати Міжнародний день рідної мови. Це свято було проголошене на Генеральній конференції ЮНЕСКО, яка відбулася 17 листопада 1999 року.

  Головна декларована мета дня рідної мови — сприяння мовній різноманітності світу і стимулювання вивчення іноземних мов населенням різних країн. Крім того, ЮНЕСКО виступило за зближення культур і їх активну взаємодію, зокрема, в мовних питаннях, оскільки саме мови вважаються важливим інструментом розвитку духовної спадщини планети.

  Дане свято можуть відзначати носії 6000 мов, які на сьогоднішній день зафіксовані в світі.

 Рідна мова для кожної людини є важливим елементом культурної свідомості. Вона накопичує традиції й досвід попередніх поколінь і дозволяє передати їх нащадкам. 

 Однак багато мов сьогодні знаходяться на межі повного зникнення. У деяких мов не залишається живих носіїв, тому одним з методів порятунку лінгвістичного багатства планети експерти називають вивчення іноземних мов.

РІДНА МОВА

Велична, щедра і прекрасна мова,

Прозора й чиста, як гірська вода, —

То України мова барвінкова, —

Така багата й вічно молода.

Вона, як ніжна пісня колискова,

Заходить в серце й душу з ранніх літ,

Ця мова, наче пташка світанкова,

Що гордо лине в свій стрімкий політ.

20 лютого - День Героїв Небесної Сотні.

"Навіки слава Україні, героям слава навіки."

Україна знову в жалобі... Минуло уже 2 роки від тих страшних подій, які відбувалися на Майдані.

 Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічно європейській державі. І за цю боротьбу, за свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі. Більшість з них - молоді, сильні, розумні. Ті, що тільки починали жити.

Не плач і не ридай родино,

Хоч біль ніколи не пройде.

Пишайся, ненько Україно -

Найкраща Сотня в небо йде.

Борись, Вкраїно, за свободу,

Бо кров і сльози пролились.

І пам'ятай своїх героїв,

Їх шанувати поклянись.

Залишиться кривавий лютий

В серцях вкраїнських громадян.

Не панувати злу в країні!

Хоч стогне вся земля від ран...

 Події, які відбувалися на Майдані перетворилися на справжню національну стихію, в якій передався найтонший подих душі нашого народу. Пробудилася приспана роками національна свідомість людей. 

Нам треба об'єднатись воєдино,

Бо мрії й прагнення у нас одні -

Щоб стала вільна й сильна Україна,

Ми скажем усі разом: "Ні - війні".
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

  

105 років від дня народження Г.І.Полянкера ( 1911 - 1997)

  Відомий єврейський письменник народився 15 лютого 1911 року в багатодітній сім’ї бідного уманського шевця, в повітовому містечку, яке залишилося в пам’яті Г. Полянкера на все життя. У 17-річному віці переїхав до Києва, де вчився у фабрично-заводському училищі, працював на взуттєвій фабриці, водночас друкував свої ранні літературні твори. Член Спілки письменників СРСР з 1934 року. Закінчив Київський педагогічний інститут (1935), після цього працював у редакціях, був редактором літературно-художнього журналу мовою їдиш «Совєтіше літератур».

 22 червня 1941 року добровільно пішов у діючу армію боротися проти нацистської Німеччини. Воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ст. (двома), орденом Червоної Зірки та медалями. Учасник Параду Перемоги у 1945 році.

 У 1947–1948 роках був редактором альманаху «Дер Штерн» («Зірка»). Співпрацював з Єврейським антифашистським комітетом. Під час переслідувань в СРСР "безрідних космополітів" був у 1951 році заарештований та присуджений до 10 років виправно - трудових таборів. Випущений на волю у 1954 році, реабілітований у 1955-му.

 У 1960–1990 роках — член редколегії московського журналу мовою їдиш «Совєтіш Геймланд» («Радянська Батьківщина»). Жив і працював у Києві, був мешканцем будинку "Роліт".

  За часів "перебудови" був ініціатором створення в Києві Єврейського культурно-просвітницького товариства імені Шолом - Алейхема. Сприяв відродженню єврейських мовних і культурних традицій у незалежній Україні.
  Він любив рідну Умань і це містечко під різними назвами з любов’ю змальовано в багатьох його творах.

 Помер у Києві, похований на Берковецькому кладовищі.

Література

Полянкер, Г. Избранные произведения ; в 2 т. : пер. с евр. /Григорий Полянкер ; [вступ. ст. В. Коваля]. – К. :Днипро, 1991. – Т. 1 – 2.

Полянкер, Г. Возвращение из ада : невыдуманная повесть : пер. с евр. / Г. Полянкер. – К. Укр. письм.,1995. – 185с.

Полянкер, Г. Было на Подолии местечко : роман : [авториз.] пер. с евр. / Григорий Полянкер. – К. : Рад. письм., 1989. – 310с.

Полянкер, Г. Судьба художника : роман : пер. с евр. / Григорий Полянкер. – К. : Рад. письм.,1983.–384с.

Полянкер, Г. Учитель с Меджибожа : роман, рассказы / Григорий Полянкер. – К. : Днипро, 1981.– 520с

Полянкер, Г. Близкие и знакомые : повести и рассказы : пер. с евр. / Григорий Полянкер. – К. : Рад. письм., 1980. – 360с.

Полянкер, Г. Булочник из Коломыи : роман : пер. с евр. / Григорий Полянкер. – К. : Днипро, 1976.–387с.

Полянкер, Г.Старый Сантос и его потомки : роман : пер. с евр., авт. /Григорий Полянке. – М. : Сов.писатель, 1978. – 351 с.

15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Авганських гір, гірке відлуння. 
З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від вогняних років афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України, долею одягнених у солдатські шинелі.

     Двадцять сім років тому сотні сімей, родин, де підростали майбутні солдати, з полегшенням зітхнули. 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Відтоді ця дата увійшла в новітню історію як День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

    Тільки з України в Афганістані воювало 120 тисяч солдатів і офіцерів. З них 3360 не повернуться додому ніколи. А тих, хто і зостався живим, моральне каліцтво супроводжуватиме все життя. Та вони не нарікають на долю, не вважають себе героями, хоч рани Афганістану не залікуєш нічим і ніколи..

    Надзвичайно жорсткі та виснажливі умови підготовки, перемінливий клімат, щоденні думки про смерть і переживання за своє життя робили перебування у «гарячій точці» просто неможливим. Таке зрозуміють тільки ті, хто воював і вижив у ті жахливі роки.

    Та найстрашніше те, що ці хлопці не знали, що буде з ними в майбутньому, чи знайдуть вони собі місце у новому житті, житті без війни і смерті. Та всі розуміли одне – це занадто дорога ціна, ніщо не варте того, щоб платити саме такою ціною – ціною того, що відбувалося з ними тоді і що могло бути потім.

2 лютого - 115 років від дня народження В.П.Підмогильного (1901 - 1937)

Валер’ян Підмогильний
(1901-1937)
неореаліст

• Розстріляне відродження 
• Зачинатель молодої української прози

Народився 2 лютого 1901р. у с. Чаплі.

Закінчив церковноприходську школу та Катеринославське реальне училище.

Навчався  у Катеринославському університеті

У 1920-1921р. працював учителем.

1921р. — вирушає до Києва і працює бібліографом у Книжковій палаті

Одружується з донькою священика Катериною Червінською у Ворзелі, подружжя поселяється в Києві.

Працював редактором у видавництві «Книгоспілка», а з 1925р. — у журналі «Життя й революція»

Стає організатором літературної організації «Ланка», а потім МАРСу.

1929р. — переїздить до Харкова, де починаються репресії проти нього.

1933-1934р. — пише останній твір «Повість без назви..», яку так  і не закінчив.

8 грудня 1934р. заарештовано

9 червня 1935р. прибув на Соловки як особливо небезпечний політичний злочинець.

В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937р. розстріляли в урочищі Сандармох.

У 1956р. був посмертно реабілітований.

Твори:

- перше оповідання – «Важке питання»

- 1919р. «Гайдамаки», «Ваня»

- 1920р. перша книга «Твори. Т. 1»

- 1921р. повість «Остап Шаптала»

- 1924р. «Сонце сходить»

- 1925р. оповідання «Син»

- 1927р. збірка «Проблема хліба»

- 1928р. роман "Місто"

- 1930р. роман «Невеличка драма»

- 1933р. оповідання «З життя Будинку»
- 1934р. «Повість без назви..»(незакінчена)

Інформаційна хвилина: "Герої Крути - первоцвіт української державницької ниви."

  Тривалий час подробиці Крутянського бою залишалися невідомими і скоріше нагадували міф: проти багатотисячного більшовицького війська український уряд безжально кинув необстріляну молодь – студентів та гімназистів. Вони хоробро билися, але всі загинули у нерівному бою. І лише через багато десятиліть після виявлення окремих документів і публікацію численних спогадів з’явилася можливість відтворити обставини бою.

 Проти «червоної чуми»

  29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ й захистники УНР. З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки.

   На думку історика, більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, бо «союзники не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, численною армією тощо. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії»

   Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму. Л.Гарчева вважає, що коли «багато радянських і українських зарубіжних істориків твердить, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і крім загону юнаків під Крутами її нікому було захищати», то «очевидно, що вони не читали не лише газет України за грудень 1917 – лютий 1918 рр., а й «Записок» Антонова-Овсієнка, які свідчать про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України». І далі дослідниця наводить такі дані: за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Ради і Раднаркому» 26. Проте, поза всяким сумнівом, Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу. 
   Річ у тім, що у Києві нараховувалося до 20 тис. військ, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських січових стрільців Є.Коновальця, полк ім. К.Гордієнка, під командуванням В.Петрова та декілька інших невеликих за численністю частин. 
   На заклик Центральної Ради стати на захист батьківщини відгукнулася паиріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було оголошено запис добровольців до студентського куреня ім. Січових Стрільців. 

До куреня записалося понад 200 юнаків. Їх зібрали у казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти і гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 

Бій розпочався вранці (о 9-ій годині – уточнює Б.Мартос) і продовжувався до вечора: став стихати десь о 7-ій годині, коли стемніло. Нападали більшовицькі війська, які рвалися до Києва, українці відбили декілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат.

  Особливої трагічності бою під Крутами надала одна обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи у сутінках, заблукала і потрапила у полон. 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Під час слідства над М.Муравйовим у квітні – травні 1918 р з’ясувалося чимало фактів, які засвідчували його надзвичайну жорстокість. Певною мірою вона лякала навіть «своїх».

Загальні втрати українського війська склали до 250 вояків і 10 старшин, але треба відзначені, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. З них Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10 – 12 убитих у бою, 35 – 40 поранених 36. 
   Так можна у загальних рисах описати хід бою сухою мовою фактів. На жаль, і сьогодні вони мало відомі широкому загалу. 
  Постає закономірне питання: чи були доцільними ці втрати, чи мав бій позитивні наслідки, як він позначився на ході й наслідках війни? 
  Видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк стримано, але виважено й об’єктивно писав про воєнно-політичні результати бою: “Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач – Ніжин

   Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В.Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, – це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим» 45. 

27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

Голокост

• Що таке Голокост?

  У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який затвердив у країні націонал-соціалістичний режим. Цей режим грунтувався на нацистській расовій доктрині, згідно з якою німці-"арійці" належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen - недолюдьми.    У 1939 році німецька армія окупувала Польщу, розв'язавши тим самим Другу світову війну. Череда легких перемог на початку війни дала Гітлеру можливість втілити свої задуми в життя. Він почав знищення єврейського народу, в основному вихідців з Польщі, де проживала найбільш значна частина європейського єврейства. У виявлених після закінчення війни документах зазначено, що остаточною метою Гітлера було повне знищення всіх євреїв у всьому світі. Для виконання цього плану євреї були зігнані в гетто, були організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення, в які доставлялися євреї; нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.    За роки війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі в той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами, опрацьованості і реалізації. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву - Голокост (англ. Holocaust - "всеспалення").    Не минуло й п'ятдесяти років, як расистсько налаштовані неонацисти і антисемітські угруповання стали заперечувати сам факт Голокосту або стверджувати, що він мав набагато менші масштаби. Цьому є свої причини: і політичні, і антисемітські. Одні хочуть обілити нацизм, інші вважають, що Держава Ізраїль виникла як компенсація євреям за жахи Другої світової війни і, заперечуючи Холокост як історичний факт, позбавляють Ізраїль права на існування. Ось чому ті, хто ставлять під сумнів історію, знаходять підтримку в арабських країнах.    Але Голокост дійсно був, і, зберігаючи пам'ять про нього, ми прагнемо до того, щоб світ ніколи більше не допустив повторення цієї жахливої сторінки історії. Заперечення Голокосту неприйнятно з точки зору моралі, оскільки несе загрозу існуванню всього світу.