14 лютого - День святого Валентина.

 СЕРЦЯ СКОРЯЮТЬСЯ КОХАННЮ...

Кохання славетних письменників у       листах і в житті. 

Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом:

 «Жити — спішити треба, 

кохати — спішити треба». 

Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці: 

Для кохання в нас часу мало, 

Для мовчання — у нас віки. 

 У творчості поета значне місце посідає лірика. Звичайно, чимало таких віршів пов’язано з коханням, яке спалахувало в серці молодого поета. Згадаймо рядки:

"Як я люблю — давать не буду звіту, 

Переді мною два десятки літ, 

І в мене серце, мов несамовите, 

Вистукує любов у білий світ".

Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею "без тями втріскався в одну милу дівчину", та незабаром захоплення згасло. А жага любові клекотіла:

"Хочеш — хмари для тебе розвію? 

Хочеш — землю в дощах утоплю? 

Тільки дай мені крихту надії, 

Тільки тихо шепни — люблю..."

 І нарешті написано вірш "Вона прийшла".

Вона прийшла, непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.                 
       Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.     Вона прийшла, заквітчана і мила, 

І руки лагідно до мене простягла, 

І так чарівно кликала й манила, 

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти...

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

     Хто ж вона, ця обраниця, муза поета? Ще зі студентських літ приятелював Василь зі Станіславом Буряченком, потім разом працювали у "Черкаській правді" і... обоє закохалися в одну дівчину. Ось як розповідає про це Станіслав  у книжці про свого друга "Крізь болотну тишу — до весняного грому". "У той час кур’єркою в "Черкаській правді" працювало молоденьке вродливе дівчисько, на котре ми накинули оком Люсею звали. Та, очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію:

 Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь.

Та коли ж ти встиг! Хто вона? Люся наша. Коли я признався їй у коханні, то казав: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Пора, мабуть, і тобі, Чигиринський полковнику... Не все ж по танцюльках бігати...                                                                         Малюсі

Нехай слова ці скучні і бездарні, 

Та як мені не написати їх — 

Я в них прийду до скромної друкарні 

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати, 

Брехати, що не холодно мені, 

Твої нечутні кроки впізнавати 

В морозній монотонній тишині,

І цілуватися в провулку до безтями... 

Чого б тепер я тільки не віддав, 

Щоб тільки знову все було так само, 

Як я у вірші цьому пригадав.

   Над сорок літ, як одійшов у вічність Василь Симоненко. Але ж мов далека згасла зоря ще й ще світить людям, так і поетичне слово витязя української поезії бентежитиме думки і серця, як ось і ці рядки:

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного: 

Стуку серця дорогого біля серденька мого, 

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі, 

Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І минуле зло розтане, ніби привиди сумні, 

І лице твоє кохане буде сяяти мені.

Коли б тобі бажав я сліз, і муки,

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував Твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити, 

З тобою б розквитався без жалю: 

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю!

 


  Я закоханий палко,
  без міри 

у небачені вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу, 
кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім'я
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто - отак без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе.

Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.