четвер, 28 січня 2016 р.

Інформаційна хвилина: "Герої Крути - первоцвіт української державницької ниви."

  Тривалий час подробиці Крутянського бою залишалися невідомими і скоріше нагадували міф: проти багатотисячного більшовицького війська український уряд безжально кинув необстріляну молодь – студентів та гімназистів. Вони хоробро билися, але всі загинули у нерівному бою. І лише через багато десятиліть після виявлення окремих документів і публікацію численних спогадів з’явилася можливість відтворити обставини бою.
 Проти «червоної чуми»
  29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ й захистники УНР. З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки.
   На думку історика, більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, бо «союзники не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, численною армією тощо. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії»
   Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму. Л.Гарчева вважає, що коли «багато радянських і українських зарубіжних істориків твердить, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і крім загону юнаків під Крутами її нікому було захищати», то «очевидно, що вони не читали не лише газет України за грудень 1917 – лютий 1918 рр., а й «Записок» Антонова-Овсієнка, які свідчать про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України». І далі дослідниця наводить такі дані: за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Ради і Раднаркому» 26. Проте, поза всяким сумнівом, Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу. 
   Річ у тім, що у Києві нараховувалося до 20 тис. військ, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських січових стрільців Є.Коновальця, полк ім. К.Гордієнка, під командуванням В.Петрова та декілька інших невеликих за численністю частин. 
   На заклик Центральної Ради стати на захист батьківщини відгукнулася паиріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було оголошено запис добровольців до студентського куреня ім. Січових Стрільців. 
До куреня записалося понад 200 юнаків. Їх зібрали у казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти і гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 
Бій розпочався вранці (о 9-ій годині – уточнює Б.Мартос) і продовжувався до вечора: став стихати десь о 7-ій годині, коли стемніло. Нападали більшовицькі війська, які рвалися до Києва, українці відбили декілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат.
  Особливої трагічності бою під Крутами надала одна обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи у сутінках, заблукала і потрапила у полон. 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Під час слідства над М.Муравйовим у квітні – травні 1918 р з’ясувалося чимало фактів, які засвідчували його надзвичайну жорстокість. Певною мірою вона лякала навіть «своїх».
Загальні втрати українського війська склали до 250 вояків і 10 старшин, але треба відзначені, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. З них Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10 – 12 убитих у бою, 35 – 40 поранених 36. 
   Так можна у загальних рисах описати хід бою сухою мовою фактів. На жаль, і сьогодні вони мало відомі широкому загалу. 
  Постає закономірне питання: чи були доцільними ці втрати, чи мав бій позитивні наслідки, як він позначився на ході й наслідках війни? 
  Видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк стримано, але виважено й об’єктивно писав про воєнно-політичні результати бою: “Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач – Ніжин
   Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В.Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, – це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим» 45. 

27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

Голокост
  • Що таке Голокост? 
      У 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який затвердив у країні націонал-соціалістичний режим. Цей режим грунтувався на нацистській расовій доктрині, згідно з якою німці-"арійці" належать до вищої раси, а євреї вважалися Untermenschen - недолюдьми.
       У 1939 році німецька армія окупувала Польщу, розв'язавши тим самим Другу світову війну. Череда легких перемог на початку війни дала Гітлеру можливість втілити свої задуми в життя. Він почав знищення єврейського народу, в основному вихідців з Польщі, де проживала найбільш значна частина європейського єврейства. У виявлених після закінчення війни документах зазначено, що остаточною метою Гітлера було повне знищення всіх євреїв у всьому світі. Для виконання цього плану євреї були зігнані в гетто, були організовані трудові, концентраційні табори і табори знищення, в які доставлялися євреї; нездатних трудитися вбивали відразу, решта була приречена на смерть від голоду і хвороб.
       За роки війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі в той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами, опрацьованості і реалізації. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву - Голокост (англ. Holocaust - "всеспалення").
       Не минуло й п'ятдесяти років, як расистсько налаштовані неонацисти і антисемітські угруповання стали заперечувати сам факт Голокосту або стверджувати, що він мав набагато менші масштаби. Цьому є свої причини: і політичні, і антисемітські. Одні хочуть обілити нацизм, інші вважають, що Держава Ізраїль виникла як компенсація євреям за жахи Другої світової війни і, заперечуючи Холокост як історичний факт, позбавляють Ізраїль права на існування. Ось чому ті, хто ставлять під сумнів історію, знаходять підтримку в арабських країнах.
       Але Голокост дійсно був, і, зберігаючи пам'ять про нього, ми прагнемо до того, щоб світ ніколи більше не допустив повторення цієї жахливої сторінки історії.
    Заперечення Голокосту неприйнятно з точки зору моралі, оскільки несе загрозу існуванню всього світу.

23 січня - 125 років від дня народження П.Г.Тичини (1891-1967)

"В душі я ставлю світлий парус"
Павло Григорович Тичина  
поет-символіст 
  Поет світового масштабу; 
дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа; 
хліборобський (селянський) Орфей; 
бард Центральної Ради.
 Народився в с. Піски Чернігівської області в родині дяка. Отримав музичне виховання, грав на флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно та ін. 
  Навчався у Чернігівській духовній семінарії, потім – у Київському комерційному університеті, який не закінчив у зв’язку з революцією. 
 Працював в хорі (спочатку солістом, а потім – диригентом).
 Працював у газеті «Нова рада»(1917), у журналі «Літературний вісник»(1918-1919).
 Міністр освіти УРСР (1943–1948). Лауреат Сталінської премії (1941). Голова Верховної Ради (1953-1956). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). 
  Перший вірш «Блакить мою душу обвіяла» у 1907 р.
У 1911 р. після прослухання вірша Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле..» Коцюбинський заявив: «Серед нас справжній поет».
Вірші:
З другої половини 1920-х р. змушений був писати на замовлення партії влади.
Збірки:
  •    1918 р. «Сонячні кларнети»
  •    1920 р. «Плуг»
  •    1920 р. «Замість сонетів і октав»
  •    1921 р. «В космічному оркестрі»
  •    1924 р. «Вітер з України»
Створив унікальний кларнетизмний стиль.
 Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори).      Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Відзнаки
  • Лауреат Сталінської премії (1941).
  • Лауреат Шевченківської премії (1962).
  • Герой Соціалістичної Праці (1967).
  • Кавалер п’яти орденів Леніна,
  • Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора.
Переклади
  Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.
 Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
  Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
 У творчості Тичини поєднані символізм 20 століття і бароко 17 століття.


четвер, 21 січня 2016 р.

22 січня - день Соборності та свободи України.

 "Під знаком злагоди та єднання."
День Соборності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднання Української народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.
  22 січня – День Соборності та Свободи України. Боротьба українського народу за соборність своїх земель – одна із важливих сторінок нашого минулого. На відзнаку 95-ї річниці проголошення Соборності України бібліотека підготувала тематичну прес-виставку «Соборна Україна: від ідеї до сьогодення». Основу виставки складають книги та матеріали періодичних видань, світлини, документи, що висвітлюють період діяльності ЗУНР та УНР, а також особливості соборницького процесу доби української революції. Представлені на виставці видання роз’яснюють значення соборності в політичному житті сучасної України.  День Соборності та Свободи – це запорука існування неподільної України, це нагадування про те, що сила нашої держави – в нашій єдності.
  Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.
  22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.
 Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софіївській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.
  Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:
«…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»
   Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.
  22 січня 1919р. у Києві на Софіївській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.
  Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.
  Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.
  На історичному екскурсі демонструвалась історико-літературна книжкова виставка « Соборність - єдність України», література якої висвітлювала цю історичну подію України.
Задзвонили срібні дзвони в Україні,
Аж по світі по широкім стало чути:
«Зустрічайте Воскресіння день! Віднині
Навік-віки Україні вільній бути!».
Зашумів відвічний Київ прапорами,
Розлилась народу повідь по Подолі,
На майдані, на Софійськім, з корогвами
Зустрічала Україна свято волі.
Україно, нездоланна вища Мати
Володимира, Богдана і Тараса.
Бог тобі призначив жити, не вмирати,
Бути світові як захист і окраса.
В.Переяславець


середа, 6 січня 2016 р.

85 років від дня народження дитячої письменниці М. Фролової.

 Фролова Майя Фролівна
(06.01.1931 – 14.04.2013)
письменниця
 Народилася 6 січня 1931 року у м. Смілі. Тут пройшло дитинство. Згодом сім’я переїздить до Західної України. Закінчивши школу зі срібною медаллю, М. Фролова вступила до Чернівецького університету на факультет російської філології. З чоловіком часто переїжджає з одного міста колишнього Радянського Союзу в інше.
  У 1962 році побачила світ перша книга письменниці «Солнечная Северяния».
  У 1972 році, маючи у своєму доробку кілька книг, на запрошення та за клопотанням М. Негоди переїздить із Грузії до Черкас. Головною любов’ю і великим притягненням Фролової була рідна земля.
  Усі книги письменниці – про дітей і адресовані дітям. Кожен її твір – то відкриття, порада, уроки співчуття, роздумів, моралі. Реалії сьогодення глибоко і професійно, зі знанням психології підлітка розкриває письменниця в одній із недавно виданих книг «Повісті і оповідання».
 Протягом багатьох років М.Ф. Фролова вела літературний гурток «Пегасик» в Черкаській обласній бібліотеці для дітей. Своїм мудрим словом вона підносить дитячі душі, плекаючи нові таланти.
  Майя Фролова – лауреат літературної премії імені Володимира Короленка, член НСПУ.
14 квітня 2013 року письменниця пішла з життя. Похована Майя Флорівна у м. Черкасах.
                                          Література
М’яч у піднебессі: повість /Майя Фролова. – Черкаси:[Інтеграл-Техноімпекс], 2008. – 67 с.
Повести и рассказы /Майя Фролова. – Черкассы: Интеграл-Техноимпэкс, 2007. – 116 с.
Маленькие повести /Майя Фролова. – Черкассы: Интеграл-Техноимпэкс, 2006. – 92 с.
Де народився, там і згодився: дітям та дорослим про ностальгію/Майя Фролова.–Черкаси:[Б.в.],2003.–24с.