160 років від Дня Народження Івана Франка(27 серпня 1856 — 28 травня 1916)

    160 років тому народився видатна особистість, український майстер пера Іван Франко. Іван Франко – одночасно артефакт українського народу й звичайна Людина. Численні кохання, три арешти, багато люблячих дітей, популярність на всю Галичину й Наддніпрянську Україну – все це слугувало крилами письменника, які інколи тягарем тягнули Каменяра донизу.
  Непохитний воїн духу, каменяр, революціонер, на перший погляд-людина міцного душевного гарту, залізної волі, яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття.

Тричі мені являлась любов...

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

      Чогось мов щастя й волі серце прагне...   

   Нещасливе кохання видобуло з його душi трагiчнi вiршi збiрки "Зiв'яле листя".
Тричi вiн кохав, i тричi не знаходив вiдповiдi й розумiння. "Тричi менi являлася любов", – пише поет.
Насправді любов Франкові яв­лялася значно частіше. Василь Щурат – один із його перших біографів і молодших товаришів з часів навчання у Відні – склав список «Любок Франка». Окрім найпершої і найбільшої любові Ольги Рошкевич, тут фігурують її рідна сестра Михайлина, шкільні учительки Ольга Білінська та Юлія Шнайдер (знана за своїм літературним псевдонімом як Уляна Кравченко) та Франкова пізня пасія Ася Шехович. Найбільшими «відкриттями» в цьому списку є дружина його приятеля Болеслава Вислоуха Марія та перша галицька феміністка Наталя Кобринська. Насправді й цей список неповний. У ньому бракує щонайменше ще чотирьох імен. Франкова часта закохуваність була пов’язана з його творчістю. Щурат записав такий діалог між Кобринською і Франком:
– Ви в мені любитесь?
– Я не тільки у Вас, але в багатьох. Мушу, щоб писати любовні поезії.

Перше кохання

   Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Спочатку Іван Франко навіть не знав, як з нею поводитися. А ще думав, що дівчина, в яку закохався, має говорити якось незвично. Відтак перші листи до неї писав німецькою мовою.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар’єру. На той час Франко навчався у Львівському університеті, навколо нього гуртувалася прогресивна молодь. Однак невдовзі на гурток демократичної молоді здійснила наліт поліція, заарештувавши Франка та його прихильників. Поета виключили з університету, сім місяців він пробув в ув’язненні. Після цих подій батьки Ольги заборонили молодому поетові з’являтися в їхньому домі.
  Хоч напередодні двадцятирічний Франко уже офіційно попросив у батьків Ольги її руки і, незважаючи на те, що мужчина в Австро-Угорщині вважався повнолітньою особою лише у 24 роки, пропозицію було прийнято. Щоправда, була умова: Іван та Ольга вважатимуться зарученими, але весілля справлять лише тоді, коли Франко вивчиться та дістане посаду.
Попри заборону зустрічатися, Іван та Ольга ще протягом десяти років через друзів листувалися. Ольга Рошкевич теж кохала Франка. Її останнім проханням було, щоб листи від Франка поклали їй у труну, під голову – як найдорожчий скарб її життя.
   Коли 1879 року Іван Франко сів до тюрми за соціалізм, в очах добропорядних галичан його кохана Ольга Рошкевич була скомпрометована. І тут її руки попросив священик Володимир Озаркевич. З його боку то була жертва: він знав про любов Франка та Ольги, й, по суті, брав її заміж, щоб вона могла вільно бачитися зі своїм коханим.

Писав сам собі листи

   Одна з найромантичніших історій із життя Івана Франка – це його кохання до шляхтянки Целіни Журавської. Дівчину він уперше побачив і закохався в неї за прозаїчних обставин – вона сиділа за касовим віконцем, бо працювала на пошті у Львові. Щоб бачити її знов і знов, поет неодноразово писав сам до себе листи і сам їх відбирав.
Але це не допомогло. Гордовита красуня не могла покохати «русина» з рудим волоссям у вишиваній сорочці, з простими манерами. Ця невзаємна любов мучила Франка багато років. Схиляючись перед своїм ідеалом, поет писав: «Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!»

Жінка ,котра була поруч...

    "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Іван Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоч мав уже тридцять років. По-перше, ставив високу планку – мала бути українкою, мати вищу освіту та ще бути принадною, а по-друге, іти за Франка, який то з тюрми, то в тюрму, дівчата не особливо прагли. Життя тече своїм плином. І в 1885 році Франко їде до Києва з метою організувати видання нового журналу, де зможе друкувати все, що захоче, бо в Галичині таких можливостей немає. Там уперше зустрічає Ольгу Хоружинську, в якої за плечима навчання в Інституті шляхетних дівчат, в реаліях студіювання на Вищих жіночих курсах. Франкові подобаються її енергія, розум, розмах, і він розкриває їй своє зацікавлення нею. Згодом сам напише, що не любов одружила їх, а розрахунок: у своїй дружині хотів бачити передусім свого помічника і друга, а потім решту.
    Страшенно Ольга його кохала,та коли її родина про це довідалася, то була шокована. Така гарна, така розумниця – і тут якийсь задрипаний Франко, який у Галичині має просто жахливу репутацію. Родичі організували Ользі поїздку до Львова, аби вона на власні очі переконалася, хто такий Франко, якого всіляко ігнорують, не пускають у сфери, в яких вона звикла жити, бідак, який бореться із життям направо і наліво.Життя Хоружинської теж склалося трагічно. У Львові вона була одинокою. Спілкувалася з тими, з ким товаришував її чоловік. Однак майже всі ці люди ставилися до неї упереджено. Глибоко переживаючи все, що відбувалося не лише у власному житті, а й у житті Франка (зокрема, коли наприкінці ХІХ століття його почали дуже цькувати за статтю "Поет зради", в якій він мовив про подвійну мораль поляків, не дали змоги працювати у Львівському університеті, коли їм перед вікнами виставляли опудала, де писали "Іван Франко" та різні непристойності, коли кожна "патріотка" вважала за обов'язок плюнути в бік Франка, коли їхнього улюбленого сина Андрія вбив камінь, який кинули у Франка), Ольга Хоружинська захворіла психічно. На похоронах чоловіка вона не була, оскільки з психіатричної лікарні вийшла лише 1919 року. Померла одинокою першого тижня окупації Львова. Але єдина з усіх могла сказати: "Саме мене він обрав за дружину"...
   Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним завжди.

Буктрейлер "Тричі мені являлась любов"
                   

ФОТОГАЛЕРЕЯ :" ТЕРНИСТИМИ ШЛЯХАМИ ДО СВОБОДИ"

     Згідно з Указом президента України від 23 серпня 2004 року в країні започатковано щорічне святкування Дня Державного прапора.

Синьо-жовтий прапор України 

Це безхмарне небо, синє-синє 

А під небом золотіє нива 

І народ – і вільний і щасливий. 

   Так, саме вільний. Поряд стоять ці два свята зі свят 23 і 24 серпня - День державного прапора і День Незалежності України. Весь народ відзначатиме 25 річницю вільної, воскресаючої, соборної нової України.Це символ нашої боротьби за свободу і незалежність, символ, який об’єднує людей різного віку і професій, наповнює їх патріотичним почуттям обов’язку захищати свою Вітчизну.
  День незалежності – це день, у якому щорічно зустрічаються Минуле і Майбуття України. Минуле має вселяти мудрість. Майбуття повинно виховувати в нас відповідальність за прийняття рішень.
У серцях народу України серпнева блакить неба і жовтогарячий зерновий лан зливаються барвами української державності в символ свободи та праці. Творення історії Батьківщини, її сьогодення і майбутнього — обов’язок кожного з нас, усього народу.
  Сьогодні, як ніколи раніше, це свято висуває перед кожним із нас високі вимоги, спонукає до особливої відповідальності перед собою, своєю країною, прийдешніми поколіннями, оскільки це – найскладніший період сучасної України, бо проливається людська кров, ми потерпаємо від зовнішньої збройної агресії. Такою є ціна за прагнення нашого народу до гідного життя у цілісній, незалежній та процвітаючій європейській державі.
  Це не просто День народження держави. Це свято пам’яті про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, а також день, коли варто думати про день завтрашній, про майбутні покоління, про нашу відповідальність перед історією.

  У вікні нашої бібліотеки було оформлено виставку-вітрину "Прапор свій здіймаєм гордо...", на якій поряд з Державним Прапором були представлені різні матеріали за темою. З цією виставкою міг ознайомитись кожен, хто проходив поблизу бібліотеки.

  До Дня Незалежності України  було представлено книжкову  виставку "Є держава наша Україна і є її невтрачений народ."

105 років від Дня Народження О.І. Радзієвського(1911-1979)

Радзієвський Олексій Іванович народився в селянській сім'ї 13 серпня 1911 року в м. Умані Черкаської області. З 14 років почав трудову діяльність на цегляному заводі, поєднуючи роботу з навчанням. У 1929 році вступає в кавалерійську школу, по закінченню якої у 1931 році був призначений командиром взводу кавалерійського полку. У тому ж році був прийнятий в члени Комуністичної партії Радянського союзу. У 1938 році закінчує Воєнну Академію імені М. В. Фрунзе, і отримує диплом з відзнакою. Перед початком Великої Вітчизняної війни закінчує Військову Академію Генерального Штабу.

    На фронтах Великої Вітчизняної війни − з липня 1941 р. Був начальником штабу 53-ї (потім 4-ї гвардійської) кавалерійської дивізії на Західному і Південно-Західному фронтах. Брав участь в оборонних боях під Москвою, а потім у контрнаступі військ Західного фронту в битві за Москву. З грудня 1941 р. − начальник штабу 2-го гвардійського кавалерійського, а з липня 1942 р. − начальник штабу 1-го гвардійського кавалерійського корпусів, у складі останнього брав участь у боях під Харковом, на Сіверському Дінці, у форсуванні Дніпра, а також у визволенні Києва, Житомира та інших міст.

З лютого 1944 р. генерал-майор О. І. Радзієвський обіймав посади начальника штабу 2-ї танкової армії на 2-му Українському фронті. Армія прославила свої прапори в Умансько-Батошанській наступальній операції в березні− квітні 1944 р., ефектно завершила звільнення Правобережної України (за 20 днів армія з безперервними боями пройшла понад 240 км). Йому довелося планувати дії армії й особисто брати участь у бою за визволення свого рідного міста − Умані. Влітку 1944 р. бився в Білоруській стратегічній операції у складі 1-го Білоруського фронту, в якому разом із армією воював до кінця війни.

   У липні 1944 р., після важкого поранення командувача армії генерала С. І. Богданова, О. І. Радзієвського було призначено виконувачем обов’язки командувача армії. У листопаді 1944 р. за масовий героїзм особового складу та вмілі дії командування 2-га танкова армія отримала гвардійське звання і стала іменуватися 2-ю гвардійською танковою армією. Після повернення генерала Богданова в діючу армію, з 8 січня 1945 р. О. Радзієвський − знову начальник штабу 2-ї гвардійської танкової армії. В останній рік війни добре проявив себе у Вісло-Одерській, Східнопомеранській і Берлінській операціях. У складі 2-ї гвардійської танкової армії брав участь у визволенні польських міст Люблін, Сєдльце, Лукув, Варшава та ін., у штурмі Берліна.

     З липня 1952 р. О. І. Радзієвський командував військами Туркестанського військового округу, з квітня 1953 р. обіймав посаду начальника бронетанкових і механізованих військ Збройних сил СРСР, з травня 1954 р. командував військами Одеського військового округу.

   Нагороджений двома орденами Леніна, шістьма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 1-го ступеня, орденами Кутузова 1-гоступеня, Суворова 2-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, іноземними орденами.

  Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.

75 РОКІВ ВІД ПОЧАТКУ ОКУПАЦІЇ УМАНІ НАЦИСТСЬКИМИ ОКУПАНТАМИ

Після поразки під Корсунем, гітлерівське командування створило досить сильне угрупування в районі Умані, яке протистояло наступаючим радянським військам. Бойові дії на уманському напрямку доводилося вести в надзвичайно важких умовах весняного бездоріжжя. Ключове значення мала танкова битва в районі станції Поташ (Маньківський район), де з обох боків брали участь сотні танків. В результаті запеклих боїв увечері 9 березня радянські танки і мотопіхота увірвалися до Умані. Командував танкістами уродженець Умані генерал О. І. Радзієвський.

    За визволення Черкащини від німецько фашистських загарбників віддали життя понад 120 тисяч воїнів армії і партизанів. 456 учасників визволення краю за подвиги, здійснені на Черкащині, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 22 з’єднання і частини на знак їх видатних перемог були найменовані Черкаськими, 23 – Корсунськими, 20 – Уманськими, 6 – Звенигородськими. На усіх фронтах воювали і наближали перемогу патріоти Черкащини, понад 160 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а І. Д. Черняховський і І. Н. Степаненко – двічі.

Повним кавалером ордена Слави, Героєм Радянського Союзу став І. Г. Драченко. Черкащани билися з ворогом у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Бельгії, Франції, Норвегії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини та країн НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗАБУТТЮ: нацистський окупаційний режим на Черкащині (1941–1944) 23 Європи. У вересні 1945 року від імені Радянського Союзу поставив свій підпис під актом капітуляції Японії наш земляк К. М. Дерев’янко  Дорогою ціною заплатила Черкащина, як і весь український народ, за мирне небо над головою. Полягли в боях, померли в госпіталях, загинули в полоні та пропали безвісті 148 119 уродженців Черкащини. Втрати серед партизан та підпільників учасників Опору в інших країнах склали 3912 осіб. Внаслідок військових дій та каральних акцій загинуло 16 450 мирних жителів краю.

  Місцем справжнього геноциду став табір для військовополонених «Шталаг-349», відомий як «Уманська яма». Після того як гітлерівці захопили Умань, вони пристосували під концтабір глиняний кар'єр цегляного заводу. Його площа досягала 10 га, глибина коливалась від 6 до 15 м. Нацисти огородили кар'єр двома рядами колючого дроту, побудували II охоронних веж. Найглибше місце кар'єру також було огороджене дротом. Так у таборі з'явилося два яруси; верхній табір для живих, і нижній – для приречених на смерть. Для охорони використовувалися вівчарки, готові розірвати кожного, хто спробує втекти. Вже на середину серпня 1941 р. в «ямі» було закатовано понад 50 тис. військовополонених.

  Терором і насильством гітлерівці намагались зламати волю в'язнів, залякати їх. Були серед полонених і малодушні, і «продажні», що вислужувались перед катами, виторговували собі життя. Але більшість військовополонених трималася мужньо.

  За останніми даними, у Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському, Житомирському, Уманському, Володимир-Волинському, Кіровоградському, Сиренькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах військовополонених було закатовано близько 1,5 млн. осіб.

   В нашій бібліотеці  була оформлена виставка-нагадування " "Навіки в пам'яті народній"   Про це нам треба пам’ятати, бо то наші батьки, діди, брати і сестри. І земля, полита їхньою кров’ю, - свята для нас земля.